Роздуми

24-го числа - 24 роки.

Чи то я не люблю кінець серпня (а я таки його не люблю), чи що, але я ніколи не відчував цей день як свято. Насамперед тому, що справжній день незалежності ми мали би святкувати 16 липня, коли було проголошено декларацію про суверенітет, тобто про те, що українські закони мають пріоритет над союзними, а це, фактично, вже незалежність (тому що на будь-який закон чи припис центру можна видати свій закон, що нівелюватиме чужинський). 24 серпня було "під шумок" прийнято акт про незалежність, але при цьому СРСР ще продовжував існувати і нехай старші товариші нагадають, як працювала правова система України між 24.08.1991 і 31.12.1991. Так чи інакше на момент цього акту незалежність вже рік як була.  

Далі слід розуміти, що документи про незалежність було прийнято комуністичною Верховною Радою УРСР не тому, що вони всі раптом покаялися і стали махровими бандерівцями, а тому, що вони зрозуміли, що майна на всіх не вистачить, і слід прибрати до рук те, що можна. А це краще робити, коли над тобою ніхто не стоїть. Простий люд вважав приблизно так само, особливо під масу газетних статей про те, що український промисловий потенціал дозволить Україні підняти рівень життя, коли вона стане незалежною.

Тобто причини оголошення незалежності були насамперед економічні.

Водночас з точки зору руху національно-визвольного день незалежності став святом втрачених можливостей українців. Їх було втрачено двічі (в 91-му і в 2006-му, коли Януковича було вдруге обрано прем'єр-міністром), і, схоже, втрачено знову зараз. Малороси спритно перетягнули на себе всі досягнення, що їх здобула українська  частина суспільства під час Майдану, і зараз успішно будують УРСР-3 (УРСР-2 був останні 24 роки), де українська національна ідея обмежена фольклорними ансамблями, котрі для світу і для самих українців прикривають нестримне зросійщення.

До справжнього свята незалежності від совку в головах - ще років 50, поки не вимруть всі, хто виріс при СРСР. От тоді і святкуватимемо день незалежності. А поки що зарано.