Як дехто знає, основним замовником і фактично роботодавцем нашої фірми є американська компанія, котрій були передані права на всі наші комерційні продукти. І оскільки я працюю on-site в цій компанії, то називатиму її власника начальником (в деталі вдаватися не будемо).
В компанії частина робітників знаходиться в Китаї, в місті Шіань (Xi'an). Це саме там, де знаходиться гробниця першого імператора із теракотовими воїнами (я туди теж ходив, про це якось окремо).
Начальник як раз їхав в Японію і Китай, і в травні запропонував взяти мене із собою. Я, не хотівши відмовлятися і знаючи, що він хоче познайомити мене із китайським колективом (бо вони нервуються, що в них відберуть роботу на користь європейців), погодився. Але візу треба було робити в США, куди я прилетів 1-го червня. А начальник вже взяв всі квитки...
І вже в США з'ясувалося, що і в Японському і в Китайському консульствах діє вимога про те, що грін-карта має діяти протягом щонайменше 6 місяців з моменту visa application. А в мене замість грін-карти штамп в паспорті, котрий закінчується у вересні. Китайське консульство знаходиться в Washington, DC, а Японське - в Атланті. І туди і туди по 500-600 км в один бік машиною, по одній трасі (I85-I95), але в протилежні боки.
Оскільки ми з Японії летіли в Китай, потім назад в Японію і потім одразу в США, то, технічно, мені потрібно було показати японцям китайську візу. Котрої не було, бо посередник документи не прийняв (див. вище про грін-карту). Але оскільки квитки були, а витрат було - лише час і якісь копійки на бензин, то вирішили ризикнути.
Отже, я поїхав в Атланту. Начальник нависав, щоб я вдягнув костюм, щоб кращий вигляд мати (зазвичай я ходжу в потертій жилетці з кишенями, вигляд не дуже представницький), але в мене була льняна вишиванка, то я вдягнув її. В консульстві було тихо і затишно, документи прийняли без питань.
За тиждень поїхав в консульство знову, і, як не дивно, візу дали! Незважаючи на порушення вимог і відсутність китайської візи.
Далі був Китай. В DC я поїхав з думкою "як буде так буде". Консульство Китаю в DC - як вокзал в Києві. Купа людей з малими дітьми, статими на возиках, душно, сидінь мало, черги ... . Там мене після години чекання в черзі завернули з вищевказаної візової причини.
Ну, хоч в Японію з'їжджу, подумали ми. Почав просити начальника поміняти мій японський квиток, щоб не довелося сидіти в Японії самому, поки він в Китаї буде. Натомість він взявся рити питання, як же все-таки ввезти мене в Китай. І з'ясувалося, що в Китаї для громадян певних країн, куди входить Україна, є транзитні візи. Віза дається в шести містах (Шіань входить) прямо в аеропорту на 72 години. Але ця віза є обмеженою - перебування лише в самому місті і вибуття в третю країну з аеропорту прильоту (тобто, на жаль, вилетіти з Шіаню в Пекін і звідти в Київ не було можливості). Отже, мене потрібно було відправити в третю країну.
Ми розглянули варіант Тайланду (Бангкок), але потім з'ясували, що Гонконг теж пасує. А він цікавіший. А переліт з Гонконгу в Україну з пересадкою вийде дешевший, ніж в Японію (!).
Отримання візи виявилося не дуже складним - перед відльотом в Японії ми попередили авіакомпанію (так було описано на сайтах, де писалося про цю транзитну візу), а при прильоті в Китай ми провели з годину, поки прикордонники вирішували, як правильно оформлювати цю візу (судячи з усього, ця процедура є пропрацьованою, але рідкісною і не всі прикордонники її знають). Жодних складних питань мені при цьому не ставили, хіба що довелося телефонувати стороні, що приймала, щоб вона попрацювала перекладачем.
Таким чином, я потрапив і в Японію (на 5 діб), і в Китай (на дві доби), і в Гонконг (на дві доби). Платою за це був 21-годинний переліт із Гонконгу через Дубай в Київ. А виграш - я описав повне коло навколо земної кулі, тобто я тепер навколосвітній мандрівник.
Про самі країни якось напишу окремо.
