Глибина

Реальність була і не була. Звісно вона була, якщо був я. Але вона точно не була. Бо що таке реальність? Те, що дане нам у відчуттях. А відчуттів не було.

Насамперед, не-була темрява. Це не така темрява, де мерехтять в безмісячну ніч далекі вогники будинків та поодиноких автівок у віддаленому селищі, або де сяє зоряне небо на верхівках гір, або, навіть, де розквітають вогняні суцвіття від криваво-червоного і аж до глибокого синього. Не була вона і сірим вологим нічим, що осідає краплями на руці. Не-буття темряви було нескінченним, визначеним лише швидкістю розбігання галактик.

Далі, не-була тиша. Стояло таке щільне і обтягуюче “ніщо”, що його навіть не можна, не дозволено називати тишею. Вона оповиває і заколисує, ця первісна пустота, котра була до народження всесвіту. Водночас, вона загострює розум так, що той стає здатним розрізати саму тканину простору-часу, покраяти її на клапті, перемішати їх і скріпити як пазл, без жодної нитки.

Про інші відчуття годі й казати, адже їх народжує тіло, а воно його теж не було. Не було? Так, схоже на те. Якщо ми не бачимо і не відчуваємо тіло, то чи можемо ми стверджувати, що воно є? Це ми можемо робити хіба що на підставі досвіду про власне й чужі тіла, збереженому в нашій пам'яті.

А пам’яті теж не було.

Я знав, що зараз існує саме моє “я”, не обтяжене “досягненнями” тіла. І знав я це не з пам’яті. Ні, це знання, це відання виникало з самої суті мене. Воно приходило десь з-зовні, але ще до моєї появи. Воно було тут завжди, задовго до мене.

А потім прийшов біль.

***

Бона вже вклала дітей спати і сама збиралася до ліжка, коли пролунала така звична, трохи вже набридлива Summer Son. Цю мелодію вона почула у Флориді, куди вони з Джеком поїхали в першу спільну відпустку. Так давно, ще в минулому тисячолітті. 800 миль по трасі I-95 і стільки ж назад. Хіба можна порівняти нічне шосе, порятунок від липневої спеки, з вузькими сидіннями бюджетних місць United і стюардесами бальзаківського віку, що змушені ходити по салону боком? За ту поїздку вони прослухали пісню разів із п’ять, а коли з’явилися перші стільникові телефони, що вміли міняти мелодію виклику, Бона призначила пісню номеру чоловіка.

Дивно, Джек телефонував лише кілька годин тому, ще й наспівав потім “here comes the winter’s rain” під запис. Він був вже недалеко, під Салісбері, і скоро мав би доїхати. Боні нелегко було останні пару тижнів самій з дітьми, що вже дісталися віку, щоб мати власну думку про все, але не дісталися розуму, щоб усвідомлювати, що їхня думка може бути хибною. І вона раділа кожному виклику Джека.

— Місіс Моріс? — почувся незнайомий, трохи втомлений і більше хрипливий голос зі слухавки, — вас турбують з Дюку.
— Д-дюку? — перепитала Бона. Це якась помилка. Діти були ще замалі для університетських штудій. Та й до медицини схильності не мали. Медицини…? — що сталося?! — не втримавшись і забувши на мить про дітей, вигукнула вона.
— 40 Медичне коло Дюку Б1/С1, пані Моріс. Ваш чоловік… попросив вас приїхати негайно. Я зустріну вас в холі. Впізнаю вас сам.

На цьому зв’язок перервався. Бона набрала номер чоловіка раз, другий, але виклик не йшов, наче номер не був дійсним.

Що це — дурний розіграш, чи комбінація для скоєння злочину? Голос у слухавці не назвався, дивно. Але якщо вони незнайомі, в цьому небагато сенсу. Але місце зустрічі. Хоча, може це для вірогідності сказаного? Але ж чоловік мав вже повернутися. Гм. Самі “але”.

Сусідом Джека і Бони по таунхаусу був відставний коп на пенсії. Людина важка, жив один, у відставку пішов після третього випадку застосування табельної зброї за хитких обставин. Бона в житті би до нього не пішла серед ночі, але не робити нічого вона не могла, а залишати дітей самих забороняв закон.

Сусід (далася взнаки професія) зумівши виловити в незв’язному потоці слів Бони якусь нитку розповіді, перервав Бону коротким запереченням: “їдь, я побуду з дітьми”. Тоді розвернув її, взявши під лікоть, до виходу і трохи підштовхнув. В звичайних умовах розумніше би було їхати вдвох, але дітей брати не можна — хто зна, що то за виклик.
Бона, зазвичай дієва і самостійна, тут підкорилася і, механічно переставляючи ноги, рушила до машини.

***

Продовження можна прочитати, завантаживши файл в форматах PDF (розмір сторінки А5) або EPUB.