Ригідність визначає поведінку людини, коли вона подибує факт, що не збігається з її налаштуваннями в будь-який спосіб. Спектр проявів дуже великий - від здивування у випадку позитивної "несподіванки" до істерик чи створення альтернативної реальності в мозку (а то й навкруги, як у чубчика) при небажанні сприймати цей факт. Рівень "дорослості" людини визначається зокрема і тим, як людина може "cope" (впоратися, опанувати - англ.) зі своєю ригідністю, тобто інертністю нервової системи.
Ригідність є органічною властивістю нервової системи. Згруба, це висота порогу збудження, що його має перестрибнути нервовий сигнал, щоб дістатися наступної клітини. І в таких випадках палиця чи морквина (спереду чи ззаду) досить добре допомагають імпульсам бігати.
Загалом, ступінь інертності є природженою властивістю. Але великою мірою цей аспект тренується і виправляється. Іноді великими зусиллями (а що робити...). І що більша ригідність, то більші зусилля. Поламані об спину палиці - це ще не межа.
Але водночас є ще така штука як свідомість. Людина, яка усвідомлює мету, здатна цю ригідність перестрибувати як кінь на іподоромі. Тут ми маємо показати морквину на правильній відстані - не надто далеко, щоб людина пішла, але й не занадто близько, щоб моркву було з'їдено раніше, ніж ми дісталися цілі.
Є ще один спосіб боротися з ригідністю. Як сказано, ригідність - це бар'єри. Якщо ми знизимо їхній рівень, стрибати буде простіше. Як знизити? Тут є кілька способів. Один з них - усвідомленість, а другий - абстрагування. В обох випадках ми маємо вимкнути вбудовану в кожну людину систему оцінювання.
В першому способі, ми маємо відкинути всі заперечення, а натомість рухатися вперед, усвідомлюючи мету. Це має відбуватися на хімічному рівні, і це те, що викликає найбільшу складність у тих, хто страждає на депресію (але це окрема історія).
Другий спосіб вимагає тренування. Кажуть, в армії це досить добре закріплюють. Але нелюдськими методами. Є простіший метод - абсолютна довіра до людини, котра каже, що робити. Наприклад, в дітей закладено з певного віку (підлітковість) почати опиратися батькам. Але згодом, років в 16-17, *якщо* дитина довіряє батькам, то їй стає порівняно легко "вимкнути мозок" і просто діяти. В обох випадках висота бар'єру зменшується. Що таке "вимкнути мозок"? Насамперед - це вимкнути оцінкову систему. Ця система існує в усіх істотах і є зовнішнім периметром безпеки для окремого індивіда. Вона змушує кожного оцінювати будь-що (факт, подію, поведінку тощо) на предмет безпечності. І майже завжди знайоме і відоме є або здається безпечнішим за нове. А це й є інший бік ригідності. Кажуть, що звірі в лісі бігають одними й тими ж (до сантиметра) стежками просто тому, що вони колись тут пробігли і тут було безпечно. Звідти ж правила "працює - не чіпай", консерватизм в політиці і житті і подібні "реакційні" прояви.
І ще один аспект, вельми пов'язаний зі сказаним. Як сказано, є два способи проживати життя - дивуватися всьому і не дивуватися нічому. Дивуватися - це реакція тієї ж ригідної нервової системи на невідповідність нової інформації вже зафіксованій [в нервових клітинах]. Відповідно, можна або бути ригідним і дивуватися всьому, або тренуватися не дивуватися нічому, і цим знижувати рівень ригідності. "Не дивуватися" є альтернативою вимиканню мозку. "Не дивуватися" примушує мозок зупинити оцінювання всього і вся на предмет безпечності. Врешті решт, ми не печерні люди і за дверима нас не очікує шаблезубий тигр. А від шаблезубого клоуна нас стара система оцінки не врятує, бо коли її будували, клоунами обідали шаблезубі тигри.