Роздуми

Кожна людина починає життя з певних "налаштувань", які корегуються в процесі дорослішання. Спершу дід мороз - це тато (або сусід), потім земля кругла, люди вмирають, бога не існує, і далі за переліком.

Ригідність визначає поведінку людини, коли вона подибує факт, що не збігається з її налаштуваннями в будь-який спосіб. Спектр проявів дуже великий - від здивування у випадку позитивної "несподіванки" до істерик чи створення альтернативної реальності в мозку (а то й навкруги, як у чубчика) при небажанні сприймати цей факт. Рівень "дорослості" людини визначається зокрема і тим, як людина може "cope" (впоратися, опанувати - англ.) зі своєю ригідністю, тобто інертністю нервової системи.

Ригідність є органічною властивістю нервової системи. Згруба, це висота порогу збудження, що його має перестрибнути нервовий сигнал, щоб дістатися наступної клітини. І в таких випадках палиця чи морквина (спереду чи ззаду) досить добре допомагають імпульсам бігати.

Загалом, ступінь інертності є природженою властивістю. Але великою мірою цей аспект тренується і виправляється. Іноді великими зусиллями (а що робити...). І що більша ригідність, то більші зусилля. Поламані об спину палиці - це ще не межа.

Але водночас є ще така штука як свідомість. Людина, яка усвідомлює мету, здатна цю ригідність перестрибувати як кінь на іподоромі. Тут ми маємо показати морквину на правильній відстані - не надто далеко, щоб людина пішла, але й не занадто близько, щоб моркву було з'їдено раніше, ніж ми дісталися цілі.

Є ще один спосіб боротися з ригідністю. Як сказано, ригідність - це бар'єри. Якщо ми знизимо їхній рівень, стрибати буде простіше. Як знизити? Тут є кілька способів. Один з них - усвідомленість, а другий - абстрагування. В обох випадках ми маємо вимкнути вбудовану в кожну людину систему оцінювання.

В першому способі, ми маємо відкинути всі заперечення, а натомість рухатися вперед, усвідомлюючи мету. Це має відбуватися на хімічному рівні, і це те, що викликає найбільшу складність у тих, хто страждає на депресію (але це окрема історія).

Другий спосіб вимагає тренування. Кажуть, в армії це досить добре закріплюють. Але нелюдськими методами. Є простіший метод - абсолютна довіра до людини, котра каже, що робити. Наприклад, в дітей закладено з певного віку (підлітковість) почати опиратися батькам. Але згодом, років в 16-17, *якщо* дитина довіряє батькам, то їй стає порівняно легко "вимкнути мозок" і просто діяти. В обох випадках висота бар'єру зменшується. Що таке "вимкнути мозок"? Насамперед - це вимкнути оцінкову систему. Ця система існує в усіх істотах і є зовнішнім периметром безпеки для окремого індивіда. Вона змушує кожного оцінювати будь-що (факт, подію, поведінку тощо) на предмет безпечності. І майже завжди знайоме і відоме є або здається безпечнішим за нове. А це й є інший бік ригідності. Кажуть, що звірі в лісі бігають одними й тими ж (до сантиметра) стежками просто тому, що вони колись тут пробігли і тут було безпечно. Звідти ж правила "працює - не чіпай", консерватизм в політиці і житті і подібні "реакційні" прояви.

І ще один аспект, вельми пов'язаний зі сказаним. Як сказано, є два способи проживати життя - дивуватися всьому і не дивуватися нічому. Дивуватися - це реакція тієї ж ригідної нервової системи на невідповідність нової інформації вже зафіксованій [в нервових клітинах]. Відповідно, можна або бути ригідним і дивуватися всьому, або тренуватися не дивуватися нічому, і цим знижувати рівень ригідності. "Не дивуватися" є альтернативою вимиканню мозку. "Не дивуватися" примушує мозок зупинити оцінювання всього і вся на предмет безпечності. Врешті решт, ми не печерні люди і за дверима нас не очікує шаблезубий тигр. А від шаблезубого клоуна нас стара система оцінки не врятує, бо коли її будували, клоунами обідали шаблезубі тигри.
Раніше я думав, що всі питання в житті зводяться до питання про сенс життя. Але зараз, ознайомившись із різноманітними теоріями, які стосуються всесвіту, я розумію, що питання про сенс життя не є кінцевим. А ключовим на зараз є питання про природу реальності. Сенс життя залежить саме від природи реальності. І мали рацію миші, що ставили The Ultimate Question of Life, the Universe, and Everything . От коли стане зрозуміло, що ж ховається за магічним "42", можна буде шукати решту відповідей. Є теорія, що 42 - це ASCII код символа "*", що в деяких випадках означає "будь-що" або whatever. І тут ми не можемо не згадати Курта Кобейна - Oh, well, whatever, nevermind. Тобто подальша відповідь - nevermind (тобто, "не звертайте уваги" або, по-простому, "пофіг";). А тут ми вже згадуємо слова з пісні групи Сплін: "Любой, имеющий в доме ружье, приравнивается к Курту Кобейну / любой, умеющий читать между строк, обречен иметь в доме ружье."

А ваша рушниця вже готова до пострілу?
Чи замислювалися ви, любі Робесп'єри з Маратами, що бути монархом - це майже те саме, що пожиттєве ув'язнення, хіба що з кращим харчуванням (і то не факт)? Бути в старі часи королем чи імператором - це не тунеядство із сибаритством, а обов'язок щоденної важкої праці на жорсткому троні (який іноді хитається), альтернативою якої є звільнення зубожілим народом або підлеглими прямо на цвинтар. Австрійський імператор Франц-Йосиф протягом понад 50-ти років працював від п'ятої ранку в коморці навіть без гарного освітлення (і з туалетом моделі "відро" за стінкою). Страшно уявити, як працювали українські князі чи середньовічні європейські монархи.

Тому якщо вас звільнили з роботи, радійте, що ви не монарх.
42 - це ті ж 24, тільки навпаки. 24 сповнені юнацької впевненості у власному всезнайстві, попри те що нічого не бачили. 42 сповнені сумнівів щодо світу, багато де побувавши й чимало бачивши. В 24 додають до двох, щоб отримати чотири. В 42 вже доводиться віднімати. В 24 о 6-ій ранку можна й лише лягати спати, а в 42 о 6-ій ранку вже доводиться вставати. В 24 ти зазвичай наймолодший в родині, а в 42 - можливо, що ви вже й найстарший.

Але є нюанс. В 42 вже було 24, а в 24 - не факт, що буде 42.
Називаємо речі своїми іменами.

Читаємо: "коронавірус призводить до ...".
Читаємо правильно: "короновірус призводить до передчасної смерті X% тих, хто захворів. Всі інші наслідки викликані спробами протидіяти поширенню коронавірусу".

Коли ми визначаємо корінь проблеми, стає простіше її вирішувати.
В умовах, коли психологічний стан людини протягом дня коливається від шоку до ейфорії і назад до паніки, я маю, що вам сказати за вірус і його наслідки.

Перше і головне: пандемія - це як цунамі. Хтось обов'язково загине. І ми навіть знаємо, хто. Це знання дає нам підказку, як слід діяти.

 Ліричний відступ. Карантин не працює. Карантин лише розтягує проблему в часі і погіршує її блокуванням економіки. Карантин не може діяти 3-4 місяці (тому що в людей і бізнесів банально закінчаться гроші), а пік захворюваності передбачається як раз за 2-3 місяці.

З огляду на малу ефективність карантинів в довгостроковій перспективі є сенс вкладатися в інше: охорону вразливих верств шляхом їхньої ізоляції і в порання із наслідками інфекції. Хтось назве мене занадто цинічним, але я скажу так -- найкраще, чим можна допомогти суспільству, це додаткові похоронні команди і дозвіл на евтаназію. Будемо відверті - при смертності в 0.01% від популяції ми матимемо три (3) мільйони "неочікуваних" смертей по світу. Припустимо, що медицина зможе витягнути з того світу мільйон. Але це все одно два мільйони померлих від вірусу протягом року. Вони *будуть* незалежно від наших бажань. Тому слід зробити так, щоб ці смерті були легкими. Шори на очах і відкидання фактів лише погіршать останні хвилини цих людей. А от відсутність таких шор, не лише допоможе самим постраждалим, але й дасть спокійність в майбутньому для тих, хто піклувався до останнього про цих постраждалих.

Disclaimer: я не пишу абстрактно, в мене самого є літня людина з групи ризику, ізолювати котру немає можливості.
Пропонують пишатися літерою Ї як візитівкою української мови. Водночас, нагадаю, ця літера присутня в багатьох мовах, і я навіть пропонував писати назву Києва через цю літеру як Kyïv.

Але є в нас дійсно автентична літера, присутня в цьому реченні. Ця літера: Є . В інших мовах звук ЙЕ позначається двома літерами, а в українській - однією. В західномонгольському діалекті цей звук позначається іншою літерою.

Тому пропоную вшановувати насамперед літеру Є.
Оскільки я трошечки юрист (і за фахом і з певним досвідом), то я певні юридичні документи для потреб бізнесу пишу сам. І от в процесі створення чергового документу, зрозумів, чому юридичні документи іноді настільки відірвані від реальності. Річ у тім, що вони зазвичай описують "що" потрібно робити. Але дуже рідко вони містять інструкції стосовно того, "як" це має робитися. Тому є дві причини. Перша - та, що фахові юристи не знають предметної області і в процесі написання не можуть уявити собі можливі складнощі і вартість виконання написаних ними нормативних актів чи договорів. Друга - юриспруденція і програмування схожі тим, що в процесі роботи результатом напруженої розумової діяльності стає певна конструкція (дуже часто - з рідкої субстанції і палиць), котра, як передбачається, має працювати. Але вона не випробовується в реальному житті до моменту здачі (ухвалення чи підписання для юристів, запуску для програмістів). І виходить, що "дуже далекі вони від народу".
А що як весь світ було створено невідомими будівельниками для розваги? Людське існування в ньому позбавлено сенсу за проектом, а будівельники розважаються тим, що спостерігають за спробами людства знайти той самий сенс життя.
Коли я розмірковував над причинами постійного ниття українців стосовно того, чому все погано, я згадав про два чинники.

Перший з них - це палко "коханий" мною шкільний курс української літератури, що трохи бліьше, ніж повністю, складався з розповідей про несамовиті страждання українців. І це при тому, що сільське господарство в Україні давало значно кращі врожаї, ніж в інших країнах, землі було значно більше (порівняно з Європою), і, загалом, живи і радій. Цю схибленість на стражданнях ще мають оцінити психологи із психіатрами.

А другий чинник - це вивчена безпорадність. Совок вчив, що ніхто не має виділятися з колективу, що ініціатива і спроби щось зробити будуть покарані (або свідомо або через інерцію і бездіяльність колективу), і взагалі, щоб не привертати увагу заздрісників і, як наслідок, "органів", краще зайвий раз не відсвічувати. В купі зі споживацькою ідеологією і тезою "держава має..." це створює ядерну суміш пасивного, але водночас ворожого натовпу, котрий не може і не хоче нічого робити крім як давити будь-яку ініціативу і гальмувати будь-який розвиток. Цей натовп і його представники не можуть змінюватися просто тому, що для них "не висовуйся" є базовою життєвою філософією, змінити яку вони не зможуть ніколи.

Проблемою цього чинника є те, що він передається від батьків до дітей при вихованні. Пасивні і зацьковані дорослі виміщують свої емоції на дітях а іноді ще й транслюють той же меседж "сиди і не висовуйся" напряму.

До речі, теза "держава має..." є наслідком комуністичної доктрини, але споріднена теза "мені всі навкруги винні", схоже, має національне походження, і притаманна самим богоносцям із західно-монголії. Принаймні, я часто спостерігав її в людей, котрі звідти походять, і ніколи не бачив в українців.