За життя

Злітав на день в Ригу (Латвія). За кордоном я бував в підлітково-юнацькому віці багато і довго, тому після виходу з того віку і аж до сьогодні за кордон мене абсолютно не тягнуло — що я там не бачив? Власне кажучи, я і зараз там нічого нового не знайду, але оскільки була потреба поїхати, то я отримав певні враження, якими і хочу поділитись.

[spoiler]
Взагалі в іншу країну потрібно їхати не туристом, а ... розвідником. Тобто ходити не по туристичних пам'ятках, а звичайними маршрутами, котрими ходять місцеві мешканці. Ходити в їхні магазини (зокрема продуктові), їсти в їхніх швидкожерках тощо. І взагалі вдавати з себе місцевого мешканця. Оскільки ми не справжні зварювальники розвідники, то за інструктора краще мати теж місцевого мешканця.


Мене приймала в Ризі людина, котра народилась і виросла в Ризі, але є українцем за походженням. Відповідно, її погляд на певні аспекти відрізняється від того, що будуть розповідати корінні мешканці або тим більше екскурсоводи.


Окремо зауважу, що я в Ризі і в Юрмалі бував в підлітковому віці ще за часів СРСР, тобто я приблизно пам'ятаю ті часи.


Латвійці прямують в ЄС (не юридично, адже вони вже там, а культурно), і це помітно. Зокрема, в Lidosta (аеропорт) висить напис “Welcome to the European capital of culture”. Сам себе не похвалиш, ніхто не похвалить.


Але також є відчуття, що від СРСР вони хоч і відійшли істотно далі, ніж Україна, але в ЄС ще не прибули до кінця. І це добре. Добре з двох боків. По-перше, відстань “від нас до них” менша, ніж “від нас до європейців” - простіше спілкуватись. А по-друге, коли люди прямують кудись, вони докладають зусиль, щоб відповідати встановленим критеріям, вимогам і правилам. А коли люди вже “там”, то вони розслабляються і рівень відповідності дещо падає. Тому латвійці більш приязні, ніж західноєвропейські мешканці. Принаймні на суб'єктивний погляд.


Загалом приязність — це перше, з чим я стикнувся в поїздці. Приязними були охоронець в посольстві і інші співробітники посольства. Такі ж приязні і усміхнені були всі інші люди, з якими я мав справу по дорозі і в Латвії. Звичайно, на вулиці зустрічались і люди похмурі (особливо зранку), але відчуття того, що “всі люди браття” мене там не залишало.


Трохи цікавих фактів. В усій Латвії живе біля двох мільйонів мешканців (менше ніж в Києві). З них в Ризі офіційно біля 800 тис. осіб, по факту біля 600 тисяч. Багато людей виїздить на вахтові, сезонні або постійні заробітки в Скандинавію. Натомість в Латвію приїздять потроху росіяни і українці, але звичайно їхня кількість значно менша за кількість тих, хто їде.


В Ризі російську (і частково навіть українську) мову розуміють і підтримують нею бесіду мабуть 90% мешканців (суб'єктивно). Я не знаю точний відсоток, але багато (може до 30%) мешканців Риги пов'язані з Росією чи Україною. Вони всі знають латиську мову, але в побуті користуються російською. Фактично я зустрів лише одну (1) людину, котра не розуміла російської, і це була прибиральниця в барі готелю. Вона з посмішкою покликала іншу дівчину, котра нам допомогла. Щоправда маю зазначити, що ми з дружиною розмовляли українською, а взагалі моя здатність до підлаштування інтонацій і акценту дозволяла мені адаптуватись до латиського варіанту російської миттєво. Тобто в нас не бачили росіян. Хоча думаю, що проблема російськомовного населення в Латвії вигадана російською пропагандою. Ніхто їх там не ображає. В кіосках десь третина журналів російською. В магазинах де як — товари в супермаркеті російською не маркуються, але в закладах громадського харчування всі меню мають російську.


За словами мого “гіда”, в Латвії дві мови — латиська і латгельська, і носії одної здебільшого не розуміють носіїв іншої.


Взагалі самоусвідомлення і самопозиціювання латиської нації — досить цікава річ. Латиські племена до Петра I були під німцями і шведами і власної держави в них не було. В царські часи Латвія була частиною Російської Імперії і імперія проводила політику русифікації. Ленін фактично дав Латвії незалежність. Під час другої світової війни німці відносились до латишів як до людей другого сорту. Потім прийшли Совєти і 50 років Латвія знов була частиною російської імперії СРСР. Таким чином, латвійці мали свою країну протягом аж 20 років. В історичному масштабі — значно менше ніж українці. Але це не завадило їм позиціюувати себе як висококультурну (див вище про “столицю культури”) європейську націю. Молодці (без іронії)!


Я не знаю, яке було ставлення до росіян в 80-90 роки (з підліткового віку пам'ятаю, що ми з матір'ю розмовляли українською в Ризі щоб на нас не думали, що ми з Росії), але зараз росіяни є джерелом доходів для Латвії, тому якщо латвійці проти Росії щось і мають, то добре це приховують.


Повертаючись до туризму — Рига — місто невелике, особливо, так зване Старе Місто. Воно займає всього мабуть 2-3 кв. км, якщо не менше, і ми з дружиною за годину обійшли його все по колу. Подивитись його можна, погуляти по ньому теж, але воно реально крихітне. І взагалі в Ризі більше 1-2 днів робити нема чого. Якщо є справи в Ризі, то цікавим є просто ходити кварталами центру міста (центр там значно більший за Старе Місто) і дивитись на старі будинки (десь 19-початок 20-го століття).


Ще трохи фактів. Транспорт. Транспорт в Ризі працює добре. Є автобуси, тролейбуси, трамваї, маршрутки, таксі. Дороги неширокі, але для їхнього трафіку вистачає. Центр міста має практично квадратну сітку вулиць із малими “комірками”. Так, 11 кварталів між готелем і потрібним офісом ми пройшли з дружиною пішки за 20 хвилин. Таксі їздять з лічильником. Громадським транспортом ми не їздили (хоча було б цікаво).


Авто в Ризі як і в Києві, є різні (тазиків немає), від бюджетних європейських мікролітражок до Audi R8 і Rolls Royce (обидва сам бачив). Довговолосі дівчата в BMW 750 і Mercedes-Benz CL набирають SMS на ходу (двох таких бачив). Всі машини з латвійськими номерами, російські бачив пару разів, українських не бачив взагалі.


Валюта. Валюта в Латвії - лат. Один лат для простоти призначаємо рівним двом доларам (реально 1 лат ~ 15 грн). Тобто одиниця велика і не дуже зручна для обліку. Відповідно в ходу ще дрібні сантими. 1 і 2 лати — монети. В кишені швидко накопичується повно дрібної монети.


Ціни. Ціни на більшість речей постійного вжитку (продукти, побутова хімія і товари тощо) вищі ніж в Києві. Ціни на речі не дуже потрібні (одяг-взуття, сумки тощо) — загалом нижчі, ніж в Києві, але не набагато. Є речі дорожчі.


З харчуванням в Ризі цікаво. Багато кафе і ресторанів, але дуже мало швидкожерок. Ми бачили два Lido (найближчий наш аналог — Слов'янський щось-там в Материку і Євро-хата), ціни на 50% вищі ніж у нас. І макдональдс. Ціни майже як в нас. Ще був Double Coffee в Старому Місті (ми не заходили) і все. Решта (принаймні в центрі) — кафе і ресторани з офіціянтами. В піцерію заходили — ціна теж на 50-70% вища ніж в Мамаміа чи Челентано. Хоча це було в Старому Місті.


Повертаючись додому... аеропорт набагато більш приємний і затишний, ніж новий бориспільський термінал D. В duty free зоні багато різних магазинів і кафе. Зручні місця для сидіння, телевізори, дитячий майданчик, зарядки для мобілок і інші приємності.


Після Риги я дещо засмучений хуторянським і подекуди рагульським київським населенням. Я розумію, що важка зима і сніги б'ють всім по нервах, але в Ризі теж не тропіки, та це не заважає людям бути приязними. Також я чудово розумію, що Україні до ЄС ще рости і рости, і поки люди не зміняться самі, не припинять жити за правилами курника, -- ніякий ЄС не зробить дива і ніяка асоціація не перетворить Україну на Європу. Асоціація і безвізовий режим мають бути метою і стимулом для перетворень і реальних покращень в житті, а не їх причиною.