За життя

Якщо є десь "місце сили", то для мене це однозначно Краків. Я потрапив в Краків вперше в 1992-му, і місто запам'яталося тим, що ми, підлітки, рвонули з краю міста пішки в центр на прогулянку (серед ночі). Тоді воно більше нічим не запам'яталося . Наступного разу я потрапив туди аж в 2014-му, повернувся, і ми одразу вирішили, що хочемо там жити. І поїхали. Прожили там, з перервою на подорож Європою, 2.5 місяці, приїхали в Київ, бо зима близилася. В подальшому багато разів проїжджали Краків дорогою кудись, і щоразу я сприймав його як другий дім, хоча нічого там і не маю.

Краків, загалом, не найкраще місце для життя - дороги забиті, дихати важко (місце лежить в низині, як Мехико, а в осінньо-зимовий період там страшенний смог). Але це місто є дуже спокійним. Кажуть, його і німці не чіпали під час окупації. Мабуть, знали щось.

А зараз доля пожартувала - вибирав готель, щоб переночувати, і вже коли замовив, виявилося, що цей готель я спостерігав з вікна протягом часу, коли ми жили в Кракові в 2014-му (це був сусідній будинок). То ми, як приїхали, пішли прогулялися знайомими стежками. Виявилося, що діти все забули. а я пам'ятаю навіть дорожні знаки, хоча 4 роки пройшло.

Шкода, однак, що Польща зараз така непривітна до іноземців. Прості люди значно приємніші у спідкуванні, ніж у Словаччині. Хоча може щось і зміниться, і ми ще потоваришуємо зі славетним Смоком.

Довелося нещодавно перетинати туди і назад автомобільний перехід Краковець. Як казав віслючок у відомому витворі радянського кіномистецтва, "печальное, душераздирающее зрелище".

Місцеві мешканці, користуючися вигодами проживання в прикордонній зоні, вправно опанували способи відносно чесного заробітку шляхом човникової міжкордонної торгівлі, і забили своїми шарабанами весь кордон. Черги в 100+ автомобілів - тепер нормальне явище. Причому, якщо раніше було дві черги для тих, хто йде через зелений коридор, і торгашів, то тепер одна черга, і люди змушені стояти по 3-4 години.

На переході Шегіні ситуація із чергою ще гірша - при мені в черзі сталося дві аварії і один мордобій.

До того ж, всі автомобілі - на польських (і трохи на словацьких) номерах. Підозрюю, що і сам їхній бізнес базується на несплаті податків в Україні та в Польщі. Тобто приведення до ладу митних процедур розчистить кордон і зменшить кількість роботи для тих же митників і прикордонників. Звичайно, будуть якісь протести із перекриттям доріг незадоволеними мешканцями, але слід розуміти, що цей бізнес є чистим обкраданням  держави і співгромадян.

Кілька років тому, їдучи через той же Краковець, перевозили в Польщу двох місцевих мешканок (пішоходи через автомобільний перехід не ходять). Так одна казала, що їде в Польщу за памперсами для невістки, бо в Польщі вони дешевші. А в той бік везла пару пачок цигарок і трохи горілки, щоб продати на польському базарі дешевше за тамтешні ціни.

25 років тому я, як і багато хто, починав бізнес з торгівлі на польських базарах. Схоже, ця тема буде вічною.

Як дехто знає, основним замовником і фактично роботодавцем нашої фірми є американська компанія, котрій були передані права на всі наші комерційні продукти. І оскільки я працюю on-site в цій компанії, то називатиму її власника начальником (в деталі вдаватися не будемо).

В компанії частина робітників знаходиться в Китаї, в місті Шіань (Xi'an). Це саме там, де знаходиться гробниця першого імператора із теракотовими воїнами (я туди теж ходив, про це якось окремо).

Начальник як раз їхав в Японію і Китай, і в травні запропонував взяти мене із собою. Я, не хотівши відмовлятися і знаючи, що він хоче познайомити мене із китайським колективом (бо вони нервуються, що в них відберуть роботу на користь європейців), погодився. Але візу треба було робити в США, куди я прилетів 1-го червня. А начальник вже взяв всі квитки...

І вже в США з'ясувалося, що і в Японському і в Китайському консульствах діє вимога про те, що грін-карта має діяти протягом щонайменше 6 місяців з моменту visa application. А в мене замість грін-карти штамп в паспорті, котрий закінчується у вересні. Китайське консульство знаходиться в Washington, DC, а Японське - в Атланті. І туди і туди по 500-600 км в один бік машиною, по одній трасі (I85-I95), але в протилежні боки.

Оскільки ми з Японії летіли в Китай, потім назад в Японію і потім одразу в США, то, технічно, мені потрібно було показати японцям китайську візу. Котрої не було, бо посередник документи не прийняв (див. вище про грін-карту). Але оскільки квитки були, а витрат було - лише час і якісь копійки на бензин, то вирішили ризикнути.

Отже, я поїхав в Атланту. Начальник нависав, щоб я вдягнув костюм, щоб кращий вигляд мати (зазвичай я ходжу в потертій жилетці з кишенями, вигляд не дуже представницький), але в мене була льняна вишиванка, то я вдягнув її. В консульстві було тихо і затишно, документи прийняли без питань.

За тиждень поїхав в консульство знову, і, як не дивно, візу дали! Незважаючи на порушення вимог і відсутність китайської візи.

Далі був Китай. В DC я поїхав з думкою "як буде так буде". Консульство Китаю в DC - як вокзал в Києві. Купа людей з малими дітьми, статими на возиках, душно, сидінь мало, черги ... . Там мене після години чекання в черзі завернули з вищевказаної візової причини.

Ну, хоч в Японію з'їжджу, подумали ми. Почав просити начальника поміняти мій японський квиток, щоб не довелося сидіти в Японії самому, поки він в Китаї буде. Натомість він взявся рити питання, як же все-таки ввезти мене в Китай. І з'ясувалося, що в Китаї для громадян певних країн, куди входить Україна, є транзитні візи. Віза дається в шести містах (Шіань входить) прямо в аеропорту на 72 години. Але ця віза є обмеженою - перебування лише в самому місті і вибуття в третю країну з аеропорту прильоту (тобто, на жаль, вилетіти з Шіаню в Пекін і звідти в Київ не було можливості). Отже, мене потрібно було відправити в третю країну.

Ми розглянули варіант Тайланду (Бангкок), але потім з'ясували, що Гонконг теж пасує. А він цікавіший. А переліт з Гонконгу в Україну з пересадкою вийде дешевший, ніж в Японію (!).

Отримання візи виявилося не дуже складним - перед відльотом в Японії ми попередили авіакомпанію (так було описано на сайтах, де писалося про цю транзитну візу), а при прильоті в Китай ми провели з годину, поки прикордонники вирішували, як правильно оформлювати цю візу (судячи з усього, ця процедура є пропрацьованою, але рідкісною і не всі прикордонники її знають). Жодних складних питань мені при цьому не ставили, хіба що довелося телефонувати стороні, що приймала, щоб вона попрацювала перекладачем.

Таким чином, я потрапив і в Японію (на 5 діб), і в Китай (на дві доби), і в Гонконг (на дві доби). Платою за це був 21-годинний переліт із Гонконгу через Дубай в Київ. А виграш - я описав повне коло навколо земної кулі, тобто я тепер навколосвітній мандрівник.

Про самі країни якось напишу окремо.

... або про ступені безвізового режиму.

Багато хто радіє можливості вільно поїхати в Європу тому, що не потрібні візи. З одного боку, це, звісно так, але не все так просто.

Власне кажучи, хоча візу отримувати і не потрібно, але запрошення або план туристичної подорожі із оплаченими готелями і квитками на кордоні пред'явити маєте, як і доказ фінансової спроможності. Іноді це може бути вельми нетривіально (наприклад, якщо в мене є житло в ЄС, я не можу просто закинути приятельку в машину і поїхати з нею - її не пропустять).

Що таке справжнє вільне пересування? Як особа, що має право проживати в ЄС (точніше, в т.з. "Шенгенській зоні"), я *взагалі* не знаю, що таке "паспортний контроль" при в'їзді туди. Тобто я даю прикордоннику паспорт і ID картку, він мовчки і без будь-яких питань проводить паспорт "через комп'ютер" і віддає документи. Жодного разу жоден прикордонник на кордонах ЄС не ставив питання "а скільки у вас грошей", "а куди ви їдете" тощо. ВНЖ в Шенгенській зоні - це доказ того, що людину можна не допитувати. В межах шенгенської зони пересування взагалі вільне. Так, на кордонах між країнами, бува, стоять патрулі, і мене один раз навіть зупиняли на кордоні Литви і Польщі і перевіряли документи (ймовірно тому, що номери були українські, а то був 2014 чи 2015 рік). Але здебільшого кордон позначений закинутими будівлями колишніх КПП.

Згадую, що коли ми в 2014-му році в'їжджали в Хорватію (вона тоді ще не була членом ЄС, але давала резидентам ЄС безвізовий в'їзд), в нас теж не питали нічого взагалі крім паспортів і ID карток. Отаким, в моїй уяві, мав бути безвізовий в'їзд і в ЄС.

А безвізовий режим, коли ти не знаєш стовідсотково, чи тебе пропустять на кордоні чи ні, - це таки чимала незручність. Може бути, що краще отримати візу і хоч якусь впевненість, що тебе пускатимуть. Тож поки що тримаємося за ВНЖ і отримуємо громадянство ЄС, хто може.

Для позитиву можу розповісти про чергові пригоди в США. Громадянам і резидентам США для в'їзду в Китай або Японію потрібні візи, і візові вимоги там ледь не суворіші, ніж для українців в ЄС. Тому якщо хтось вважає Японію аби не колонією США - може і колонія, а без візи не потрапиш. Візу ж отримати в США, з їхніми відстанями, - це цілий квест. Наприклад, мені потрібно їхати 600 км в один бік, щоб подати документи в консульство, потім їхати туди знову за тиждень, щоб забрати (причому, в китайське консульство їхати на північ, а в японське - в протилежному напрямку по тій же трасі ). І то, не факт, що візу дадуть, бо що в японців що в китайців є вимога, що грін-карта має бути дійсна протягом 6 місяців, а в мене замість грін-карти штамп в паспорті, котрий спливає за три.

Одне з найяскравіших вражень від Стамбулу -- "які ж вони ще далекі від Європи". Типове мусульманське місто із сміттєвими пакетами на вулиці (а де-інде і на проїжджій частині), несамовитим забрудненням повітря (ми всі чотири дні там кашляли безперервно) і жебраками, що чіпляються до тебе на вулиці.
Хоча інфраструктурно (система метро, автобуси, тротуари) Стамбул набагато випередив Київ.