Перший з них - це палко "коханий" мною шкільний курс української літератури, що трохи бліьше, ніж повністю, складався з розповідей про несамовиті страждання українців. І це при тому, що сільське господарство в Україні давало значно кращі врожаї, ніж в інших країнах, землі було значно більше (порівняно з Європою), і, загалом, живи і радій. Цю схибленість на стражданнях ще мають оцінити психологи із психіатрами.
А другий чинник - це вивчена безпорадність. Совок вчив, що ніхто не має виділятися з колективу, що ініціатива і спроби щось зробити будуть покарані (або свідомо або через інерцію і бездіяльність колективу), і взагалі, щоб не привертати увагу заздрісників і, як наслідок, "органів", краще зайвий раз не відсвічувати. В купі зі споживацькою ідеологією і тезою "держава має..." це створює ядерну суміш пасивного, але водночас ворожого натовпу, котрий не може і не хоче нічого робити крім як давити будь-яку ініціативу і гальмувати будь-який розвиток. Цей натовп і його представники не можуть змінюватися просто тому, що для них "не висовуйся" є базовою життєвою філософією, змінити яку вони не зможуть ніколи.
Проблемою цього чинника є те, що він передається від батьків до дітей при вихованні. Пасивні і зацьковані дорослі виміщують свої емоції на дітях а іноді ще й транслюють той же меседж "сиди і не висовуйся" напряму.
До речі, теза "держава має..." є наслідком комуністичної доктрини, але споріднена теза "мені всі навкруги винні", схоже, має національне походження, і притаманна самим богоносцям із західно-монголії. Принаймні, я часто спостерігав її в людей, котрі звідти походять, і ніколи не бачив в українців.
