Про побут іспанців я можу сказати дуже мало, оскільки не жив в родині і не ходив в гості, але дещо впало у вічі.
По-перше, іспанці багато палять. Це видно на вулиці і в магазинах — перед дверима висять попільниці з піском (ну, тут якість в усьому відчувається) і напис “будь ласка, залиште свою цигарку тут перед тим як входити”. Що натякає на те, що були часи, коли в магазини входили з цигарками. В кафе попільниці стоять на всіх столиках і сісти так, щоб на тебе не несло дим — це ще треба спробувати. Коли їхали в машині, дружина слухала радіо (для практикуму в іспанській) і казала, що агітували проти паління. У нас такого не спостерігається.
Стосовно часу. Дійсно, як всюди пишуть, в більшості магазинів є перерва -- сієста з 14 до 17 або якось так. І людей на вулицях в цей час істотно меншає (хоча я б не сказав, що на те є причини — температура повітря не піднімається вище ніж вранці чи ввечері). Водночас, ніяких народних гулянь до 1-ої ночі ми теж не спостерігали. Навпаки — як тільки темнішає (біля 10-ої вечора), народу на вулиці стає зовсім мало. Ніхто по темряві не шляється.
В Барселоні були в п'ятницю ввечері. Народ забив всі столики в усіх кафе, спілкувались. Але вже о 9 вечора частину столиків власники кафе збирали. Тобто не засиджуються там багато до 12, як у нас.
Люди багато займаються спортом. В парках побудовані майданчики не тільки з реманентом типу “турники” і “драбина”, але з повноцінними тренажерами для навантаження різних м'язів і суглобів. На частині тренажерів я із задоволенням позаймався сам, навіть в спеку це робити цікаво і не дуже складно. Аналогічних тренажерів в Україні я не бачив взагалі, тому і навести приклад не можу. Самі тренажери зроблені з заліза де тільки можна (щоб не ламались), відповідно крім облізлої фарби здебільшого ніяких пошкоджень не мають. Але й вандалізму там, підозрюю, немає.
В центральному парку Валенсії ми бачили майданчики для софтболу і чогось схожого. Також в усіх містах бачили багато пенсіонерських майданчиків для французької гри із киданням металевих куль в пісок (забув назву). В Барселоні це взагалі дуже популярна річ.
В містах велика кількість собак (замінюють дітей?). В Кастельйоні, Аліканте і Валенсії собаки безпородні (породистих майже не бачив), в Барселоні ми бачили і породистих собак, в тому числі і “небезпечних” порід. Всі собаки на пасках, до паску прикріплений спеціальний контейнер з пакетиками. Власники собак цими пакетиками збирають лайно і потім викидають його в смітник. Контейнери з пакетиками продаються в магазинах за пару євро. В парках є окремі майданчики для вигулу собак без пасків, але це доволі умовне місце, бо паркани там декоративні, висотою в 40-50 см. У Валенсії народ в центральному парку вигулював собак без пасків і при виді поліцейських на конях всі похапцем почали збирати собак до себе і пристібати ті паски.
Як я згадував, чоловіки намагаються за собою доглядати — бігають, їздять на велосипедах тощо. Жінки теж це роблять, але менше і здебільшого молоді дівчата. Жінок 35-40 років, щоб займались бігом, я мабуть що і не бачив. Пенсіонери теж бігають, але, звісно, хто [як] може.
В Валенсії і Барселоні (в Аліканте не бачив) є багато контор з прокату велосипедів, в Валенсії також є міська програма з прокату. Велосипеди міські, не спортивні, але з перемиканням передач. Крім звичайних велосипедів можна орендувати тандеми різної конструкції, “карети” (реально як карета на 4 осіб, тільки з велоприводом), електричні міні-мопеди, ще щось екзотичне.
На вулицях багато людей на візках. Але, гадаю, це не тому, що там інвалідів більше, а тому, що вони мають змогу виїжджати в місто. З наших будинків (особливо хрущоб) це неможливо зробити, та й не доберешся далеко. Частина візків з електроприводом (у нас такі теж є, але дуже мало). Для інвалідів зроблені всі можливі умови для пересування — і тротуари, і автобуси з підйомниками, і в музеях. Навіть на мапах культурних місць вказано, де інвалід об'єктивно не зможе проїхати (круті сходи, наприклад). Також (окремий факт) всі переходи — наземні (хоча, здавалось би, нічого в їхньому грунті не заважає будувати підземні). Це зроблено для зручності тих, хто пересувається на візках і на велосипедах.
В магазини багато хто (особливо літні люди) ходять з візками-кравчучками. Є візки з двома коліщатами, є з чотирма. Останні використовуються зокрема і як “ходунки”. Кравчучки продаються в магазинах у великому асортименті, в мене навіть фото є.
У Валенсії в парку (поруч із центральним) зроблено великий майдан для навчання дітей ПДР. І діти з батьками на велосипедах дійсно цим займаються. В Києві колись такий майдан був в парку Фрунзе, але він був бідніший, а в Валенсії повно знаків, розмітки багато, та й площа в кілька разів більша, ніж в парку Фрунзе була.
Сміття і його утилізація — це важлива частина побуту. Сміття на вулицях є. Його менше ніж в Києві, але більше, ніж в Ризі. Смітників досить багато, особливо в громадських місцях, але й просто на вулицях всюди є. Забитих вщент смітників я якщо і бачив, то буквально пару штук. Мешканці збирають сміття окремо, причому контейнери стоять окремо для паперу, окремо для скла, окремо для пластику, окремо для органіки і окремо для всього іншого. З контейнерів для паперу, бачив сам неодноразово, люди забирали папір і картон (можливо, для якихось власних потреб). Двірників теж бачив в роботі — вони неспішні і доволі ліниві в аспекті підмітання (не вимітають всі недопалки, наприклад), але загалом роботу свою виконують. Ну, тобто в Києві двірники теж роботу виконують, просто бидло смітить занадто багато.
З туалетами так само кепсько, як і в Києві, а може ще й гірше. Там, де на плані парку вказано туалет, буде знаходитись кафе і туалет при ньому. Ще й написано “туалет тільки для клієнтів”. В макдональдсі в Аліканте в туалеті був кодовий замок на дверях (код на чеку), в Барселоні на набережній туалет в макдональдсі був безкоштовний. Громадських туалетів я не пригадую взагалі (може десь і є, звісно) крім як на пляжах (там вони об'єднані з перевдягальнями).
Пляжі, як я згадував, не дуже впорядковані в аспекті послуг. Там де пісок (в Аліканте), а де дрібний-дрібний пісчаник (Торев'єха, околиці Валенсії). Обладнання складається з кількох кабінок для перевдягання із вбудованим туалетом, душа і ногомийника (дуже зручно) просто неба і дерев'яних “доріжок” до моря, щоб не сильно по піску ходити (причина тривіальна — пісок на сонці розжарюється так, що ходити по ньому після 12 дня вже практично неможливо). Якогось дрібного бізнесу з оренди тапчанів, продажу напоїв тощо немає (на міському пляжі в Аліканте бачив власне тапчани і парасолі, але не зрозумів, звідки вони і хто ними керує). Тобто маєш приходити зі своїм. В Барселоні міський пляж значно краще — там є навіть камери схову (небагато) і медпункт. Але теж немає дрібного бізнесу. Рятувальники є лише на основних пляжах.
Народ на пляжах смажиться як приїжджий, так і місцевий (судячи з номерів машин). Причому навіть вдень лежать (рак не страшний чи що ... ). Загоряння і ходіння по пляжу топлес є цілком прийнятним, причому страждають на це як молоді, так і літні (повбивав би — баба в 50 років з обіймищем в 2 метри ще й хизується своїми телесами). Причому, спостерігав пару разів таку картину, коли на пляж приходить родина (батько, мати, дитина-хлопець 7-10 років) і мати сідає загоряти топлес. З одного боку то їхні особисті справи, а з іншого боку це травмує мою ніжну психіку (особливо баби по 50+ років).
Загальні враження
Загальне відчуття в нас із дружиною сформувалось одностайне ще під вечір першого дня в Castellon'і, і було воно розчаруванням (ми очікували на краще, чесно кажучи). Потім ми намагалися переконати себе, що з “усім цим” можна якось змиритися і жити, але нам це практично не вдалося. Також одностайною була думка, що тих грошей, котрі вони хочуть за (дуже обмежене в правах) право на проживання в Іспанії, вони не коштують.
В сухому залишку, після відвідання Валенсії і Барселони, ми зійшлися на думці, що в Валенсії можна придбати квартиру в досить обмеженій кількості будинків (щоб вікна виходили на парк і на море одночасно), і пересиджувати там зими. Постійно жити в Іспанії ми б не змогли, мабуть, за жодних умов.
Валенсія мені сподобалась, це я можу повторювати неодноразово
. Але не Іспанія в цілому. Я дуже радий, що ми з'їздили зараз, до того, як заглиблюватись в юридичні і фінансові аспекти отримання дозволу на проживання в Іспанії — цим ми зекономили багато грошей і часу.
Також я зрозумів, що комфортно я б себе почував, мабуть, лише в США, оскільки континентальна Європа з її пенсіонерським і соціально-соціалістичним характером, мабуть, все-таки не для мене.
Водночас за час їзди по їхніх автомагістралях в мене було повно часу подумати (як не дивно
і про Україну — що заважає в Україні жити краще, ніж в Іспанії (адже Україна в рази багатша за Іспанію на природні ресурси). І дійшов висновку, що українці, на відміну від європейців, внутрішньо заперечують проти того, щоб робити суспільне добро, навіть в випадку, коли це добро є корисним і для них. Робитись може лише те, що в першу чергу приносить особистий бонус, а суспільне добро — це лише можливий (і не обов'язковий) побічний ефект. Наприклад, робітник дорожньо-експлуатаційної установи продасть наліво машину асфальту, тому що матиме особистий зиск із цього. А те, що він сам, всі його родичі і сусіди тепер їздитимуть по ямах, його не хвилює. Або не можна пофарбувати під'їзд (чи посадити там квіти), бо “це ж сусіди на шару ходитимуть по фарбованому за мої гроші під'їзду!”, тому краще всі хай ходять по брудному. Чи лікується це, не знаю. Не впевнений. На еволюційний шлях підуть десятки, як не сотні років, а зовнішнє управління зараз теж неможливе — нікому не потрібно.
І дуже важливий є напрямок руху, а не просто статична картинка. Так, в іспанців багато негативного, але вони взяли напрямок на покращення того негативу, котрий в них є, і працюють над цим (чи вдасться їм подолати глобальносвітові чинники — не знаю, але вони намагаються). В Україні ж відбувається (остаточне?) руйнування без жодних сподівань на зміни.
