За життя

Восени зацікавився, які є джерела, що надають дітям 8-10 років структуровану, але не нудну інформацію про всі аспекти IT. Ми перевірили декілька курсів, поговорили зі знавцями викладання IT дітям, і дійшли висновку, що таких немає. Головна вимога -- систематичність інформації, а не просто вміння возити мишею по столу.

Тому я з грудня взявся писати книгу "Дитяча Енциклопедія Інформаційних технологій" (план наведений трохи нижче). На сьогодні написано вже біля 65%, причому написане цілком можна читати дітям (вже перевірялося на декількох) -- воно готове до споживання, хоча потребує якихось ілюстрацій. Якщо у вас є діти віком 8-14 років, котрим ви би хотіли дати якісні знання з IT, то пишіть мені, я відкрию доступ до файлу рукопису. Книга створюється для дітей будь-яких зацікавлень, це не є підручник з інформатики.

Окремо зауважу, що українське книговидання -- це просто пісня сумного лебедя, що виздихає. Вони видають різне шопопало з підходом "піпл схаває", але те, що реально потрібно для молоді, їх не цікавить. Згадуйте це, коли будете наступний раз шукати спеціалістів, а їх не буде. Звідки їм взятися, якщо їх не лише не вчать (якість освіти в Україні самі знаєте, яка), але навіть науково-популярну літературу не видають (мабуть тому, що немає попиту, як в радянському анекдоті про ікру).

Попередній план такий:

Читати далі...

Моє знайомство з якісним чаєм почалося випадково пів-року тому. Тиняючись по Пешту в шалену спеку (+36 чи що), ми зайшли в невеличке місцеве кафе, де нам подали Капучіно Матча. Смак був дуже приємний, і я взявся читати, що таке матча і взагалі. Дивився, де придбати його в Києві. Після відвідування чайних сайтів Facebook почав мені в порядку ретаргетингу підсовувати рекламу різних чаїв. Там трапилася реклама "Да Хун Пао делікатного прожарювання". Пішов почитати опис - а він там (за відгуками) і п'янить, і свідомість очищує і взагалі супер-пупер чай. Ок, замовив собі коробку (скільки там тієї коробки, подумав я). Заодно, щоб було по-правильному, замовив Easypod для заварювання чаю. Реально зручна штука, слід сказати, не потрібно возитися із чайниками і переливаннями.

Чай мені сподобався. Да Хун Пао належить до темних улунів, і це ані чорний ані зелений чай, а щось середнє. Смак дійсно, як і написано в описі, копчений. В подарунок до коробки поклали один пакетик чогось такого легкого і повітряного, але водночас із вираженим чайним смаком. На жаль, пакетик було не підписано. Після певних пошуків і досліджень я таки з'ясував, що це був Те Гуань Інь, і знайшов, який саме.

Далі пішли експерименти. Я купив десяток різних чаїв (здебільшого улуни, але також зелені і білі чаї, а на додачу квітки лаванди). Купував і матчу. В шафі знайшлася ціла упаковка (пакетів із сорок) Те Гуань Іня, подарована дружині колегою ще років 5-6 тому (дякую, Олеже). Купив також і той Те Гуань Інь, пакетик якого мені доклали.

Одразу кажу, що я не відчуваю відтінків смаків і не здатен сприймати глибокі насичені аромати, букети і післясмаки. Звісно, я їх розрізняю, але не можу сказати, щоб гнався за якимось відтінком. Ну, майже (про це далі).

Чай ми п'ємо по-селянськи, тобто чашками по 300 мл. Це виходить п'ять проливів в Easypod з подальшим розливом на дві чашки. По секрету скажу, що ми туди ще й по пігулці сахарину кладемо :).

Перекуштували ми далеко не все, що я накупляв (чай має зберігатися в правильній тарі, а в нас її немає, тому краще вже в запечатаних пакетиках, ніж в чому попало). Те Гуань Інь сподобався, але він для нас занадто легкий. Пробував подарований іншим колегою пуер, замовлений колись з Китаю -- ну, миші, ну льох, але що в ньому люди знайшли, не розумію. Трапився дуже цікавий улун Чорний Дракон. Його я навіть докупив, бо п'ємо постійно. Він за описом відноситься до світлих улунів, але по факту це темний. Хоча смак в нього не копчений, на відміну від, а кислуватий. Вищезгаданий Да Хун Пао - поза конкуренцією. На жаль, конкретно та пропозиція, котру я купував (вже двічі, зараз допиваємо другу коробку), зараз відсутня, а в іншій крамниці є Да Хун Пао, але інший і дорожчий. Тому розтягуємо, що маємо. Копчений присмак Да Хун Пао - це щось. Якби мені сказали "тепер ти п'єш лише один різновид чаю", я би залишив Да Хун Пао. Хоча він і не п'янить і не просвітює, як відгуки кажуть, але однаково приємний.

Окрема історія із матча. Та матча, котру я купував (китайська), -- це не японська матча, а класична китайська підробка. Вона навіть в тістечках гірчить. Слід брати виключно японську. Ми ходили в грудні на представлення гарної японської матчі в CHAISM -- там дійсна матча, солодка, ароматна. Але ціна в неї, на жаль, не солодка зовсім. Хоча послухавши про технологію вироблення, я розумію, що ціна в CHAISM об'єктивно є дуже помірною.

Трохи теорії. Щоб було зрозуміло -- чаї не можуть п'янити (в них немає відповідних речовин). Вони можуть збуджувати, оскільки там є кафеін. Вони можуть заспокоювати, хоча великою мірою це наслідок процесу чаювання, а не самого чаю. Якщо ви вип'єте навіть справжню японську матчу десь посеред вулиці, навряд чи вона вас заспокоїть. Щодо прочищення свідомості теж є питання.

Тоді навіщо той чай пити, спитаєте ви. Ну, наприклад, заради смаку. Ми ж маємо влити в себе за день хоча би літр рідини. І хай краще це буде гарний чай, аніж якась кака-кола.

Чи замінює чай каву? Майже ні. Я як пив три чашки кави на день (останню не пізніше 15-ої години), так і п'ю. Ну, інколи останню пропускаю. Чаю я теж п'ю стільки ж скільки раніше. Просто зараз чай виходить пити кращий.

Чи відмовився я від "звичайного" чаю? Теж ні. Я ніколи не пив ліптони (хіба що в США, де нормального чаю немає з історичних і філософських причин), але заварний Тянь-Шань з ароматизаторами пив і п'ю. Дуже люблю Мрії Султана від Чайної Країни, і п'ю його щодня. Але такі чаї я заварюю в звичайному "ситечку" (точніше, незвичайному -- зроблю фото, викладу). П'ю навіть пакетикові трав'яні збори з імбирем, каркаде і схожі суміші. Водночас, китайські чаї стали обов'язковим компонентом щодня. Зранку я заварюю зазвичай Те Гуань Інь, а пізніше - Да Хун Пао або Чорний Дракон, або ще щось із купленого. А матча -- ех, все думаю поїхати в чаїзм і розоритися на гарну матчу. Просто гарний чай так само як гарне вино - він не має неприємних присмаків і ніде не "косячить". Його не можна "перетримати" в заварнику, як це трапляється зі звичайним чаєм. Навіть після трьох хвилин в заварнику (була справа, забувся), Да Хун Пао мав такий же витончений смак, як і при звичайних проливах.

Чи можна використовувати звичайний заварний чайник, а не Easypod? Можна, звісно, особливо коли ви п'єте чай маленькими порціями. Тоді можна проливати чай в звичайному чайнику по 70 грамів і розливати по піалах. В такому способі пиття є різниця - кожен пролив має окремий смак, а те, як чай п'ємо ми (п'ять проливів змішуються) дає і змішаний смак. Але в ізіподі теж можна відокремлювати проливи. Тому цей інженерний витвір я дуже рекомендую, якщо ви хочете заварювати китайський чай.
Якщо є десь "місце сили", то для мене це однозначно Краків. Я потрапив в Краків вперше в 1992-му, і місто запам'яталося тим, що ми, підлітки, рвонули з краю міста пішки в центр на прогулянку (серед ночі). Тоді воно більше нічим не запам'яталося :). Наступного разу я потрапив туди аж в 2014-му, повернувся, і ми одразу вирішили, що хочемо там жити. І поїхали. Прожили там, з перервою на подорож Європою, 2.5 місяці, приїхали в Київ, бо зима близилася. В подальшому багато разів проїжджали Краків дорогою кудись, і щоразу я сприймав його як другий дім, хоча нічого там і не маю.

Краків, загалом, не найкраще місце для життя - дороги забиті, дихати важко (місце лежить в низині, як Мехико, а в осінньо-зимовий період там страшенний смог). Але це місто є дуже спокійним. Кажуть, його і німці не чіпали під час окупації. Мабуть, знали щось.

А зараз доля пожартувала - вибирав готель, щоб переночувати, і вже коли замовив, виявилося, що цей готель я спостерігав з вікна протягом часу, коли ми жили в Кракові в 2014-му (це був сусідній будинок). То ми, як приїхали, пішли прогулялися знайомими стежками. Виявилося, що діти все забули. а я пам'ятаю навіть дорожні знаки, хоча 4 роки пройшло.

Шкода, однак, що Польща зараз така непривітна до іноземців. Прості люди значно приємніші у спідкуванні, ніж у Словаччині. Хоча може щось і зміниться, і ми ще потоваришуємо зі славетним Смоком.
Взагалі, я сноб, і я це не приховую. Але є категорія людей, перед якими я схиляюся безумовно. Це музиканти, котрі пишуть і текст і музику (причому одразу для кількох інструментів). До них належать, зокрема, БГ, і Туомас Сеппала (засновник Amberian Dawn). Вони вмінють в кожну фразу вкласти стільки, що всю пісню можна розтягнути на цитати.

Післязавтра в мене маленьке свято. Я не люблю концерти - після них я зазвичай припиняю слухати альбоми груп. Але післязавтра сумісний концерт Amberian Dawn і Edenbridge в Відні, і я маю на нього квиток в дуууже маленьку залу.

Сьогодні Google Play Music показав, що альбом The Bonding від Edenbridge я прослухав 39 разів. Так, може бути. Бо це дуже сильний альбом. But I still believe that death is not the end.
В далекому, досить буремному (але вже не сильно) 96-му році відправила мене мати подалі з Києва для підстраховки. Це було літо. Я взяв Альфу (салют), він взяв пасажирок, і ми поїхали світ за очі. Батько мого друга працював головним лікарем в санаторії за горою Кішка, що в Симеїзі (санаторію того вже на жаль немає давно, як і батька).

І от ми взяли намет, касети з чарівними записами груп Cocteau Twins і Dead Can Dance (їх Альфа привіз). Також там був альбом Акваріума "Електрошок". Всі три вразили мене дуже сильно, і я слухав їх ще багато років поспіль.

Спершу подивилися на дикі місця, щоб поставити намет, але поруч, між санаторієм і морем, була база відпочинку "Автобусник", директор котрої мав вільний клаптик землі і за дуже невелику плату офіційно оформлював наше стояння там з наметом (кажу то, бо я наступного року ще раз окремо приїздив на те ж місце і так само стояв).

Але готувати ми там не готували. Натомість ми ходили в Сімеїз. Їсти нам сильно багато не треба було, але по молодості пляшечку-другу-п'яту (на чотирьох, що там пити) прихопити треба. І ящичок Джин-Тоніка теж можна.

А в центрі входу в парк в Симеїзі тоді стояв дуже такий помірний кіоск з вивіскою "Їжаченята" (вивіска була російською, там було написано "Йожикі"). Біля кіоска стояло два столики, де можна було спожити придбане. Бігали ми туди щодня і не по одному разу. І в той приїзд, і в наступний. Навіть спогади певні лишилися.

...

В 2006-му ми з дружиною приїхали в Сімеїз, вже більш культурно. На місці намету стояв дуже поважний ресторан, зібраний частково (а може й повністю, не пам'ятаю) з дерева, двоповерховий. І він був здебільшого для меншин, хоча в певні дні туди пускали і гетеросексуалів.

Біля ресторану є пам'ятник, що складається з їжихи із їжаченятами (фото подивитися можна тут). І біля нього був напис "От ежиков к ежам за 10 лет!".

В ресторана є сторінка на пейсбуці, і я так дивлюся, що ресторан існує і працює і зараз. Хоча я чув, що і парк і набережну кацапи вже зруйнували. Що ж, сподіваюся, що колись ще перестрінемо цих їжаків, і дітей з ними познайомимо.
Чомусь замислився, і вийшло, що я займаюся бізнесом вже понад 30 років. Десь в 1986-87 роках я почав розводити хом'ячків на продаж.

Школа, де я вчився, знаходиться за кінотеатром на Прорізній. Інший вихід зі школи виводить на вулицю Леніна (майже за Чистяковим), на котрій, прямо біля того виходу на вулицю, стояв зоомагазин. І там тих хом'ячків приймали на реалізацію за чималі гроші - від карбованця до двух залежно від різних обставин. А коли не приймали, їх завжди можна було поїхати продати на Куренівському ринку.

Хом'ячків я розводив джунгарських. Це такі сірі, стрімкі і досить кусючі.

Раз, пам'ятаю, я взяв 4-х хом'ячків, посадив в банку і збирався їхати на Куренівку. По дорозі зайшов на Станцію Юних Техніків, де займався на комп'ютерах ( в нас тоді ZX Spectrum'и там стояли). Ну, банка і розбилася. Лишилася лише капронова кришка. І от ці нещасні чотири хом'яки їхали на базар просто на кришці, котру я тримав в руці, а потім чекали на базарі, поки їх куплять. А хомяки були підлітки - на вигляд від дорослого не відрізниш. Але, так чи інакше мені вдалося їх всіх тоді продати. Мабуть мене покупці жаліли. Отак і їхали, як на фото знизу.



До чого я це веду ... До того, що зараз нашими клієнтами є дві з п'яти найвідоміших світових IT компаній і ціла купа компаній поменше, а сьогодні я спілкувався з потенційним покупцем з компанії, чий фотоапарат я сьогодні ж тестував.

"От ежиков до ежей за 10 лет". А про цю фразу я іншого разу розповім. Якщо хтось знає, звідки вона - полум'яний привіт (Альфа, тобі окремо).
(початок тут)

Не витримав і придбав собі електричну гейзерну кавоварку (від Ariette, але їх різні виробники випускають). І після двох днів експериментів добився таки майже американського смаку (далі вже точно питання води, я американську воду в Європі не відтворю). Для цього потрібно класти в гейзерну кавоварку 10-12 гр кави (стандартна набивка - 6-7 грамів) на якомога більше води (в мене виходить 150 мл макс. ). Американська інструкція - 2 ст. ложки кави на 6-10 унцій води (в унції приблизно 30 мл). Ложки без гірки, вочевидь.

На виході отримуємо каву, котру можна пити :).

Наступний крок - замовив собі електричний Milk Frother (робити піну з підігрітого молока) і дві чашки під латте, прозорі із подвійними стінками (щоб дивитися, як кава ллється і змішується). За два тижні експериментуватиму.
Як дехто знає, основним замовником і фактично роботодавцем нашої фірми є американська компанія, котрій були передані права на всі наші комерційні продукти. І оскільки я працюю on-site в цій компанії, то називатиму її власника начальником (в деталі вдаватися не будемо).

В компанії частина робітників знаходиться в Китаї, в місті Шіань (Xi'an). Це саме там, де знаходиться гробниця першого імператора із теракотовими воїнами (я туди теж ходив, про це якось окремо).

Начальник як раз їхав в Японію і Китай, і в травні запропонував взяти мене із собою. Я, не хотівши відмовлятися і знаючи, що він хоче познайомити мене із китайським колективом (бо вони нервуються, що в них відберуть роботу на користь європейців), погодився. Але візу треба було робити в США, куди я прилетів 1-го червня. А начальник вже взяв всі квитки...

І вже в США з'ясувалося, що і в Японському і в Китайському консульствах діє вимога про те, що грін-карта має діяти протягом щонайменше 6 місяців з моменту visa application. А в мене замість грін-карти штамп в паспорті, котрий закінчується у вересні. Китайське консульство знаходиться в Washington, DC, а Японське - в Атланті. І туди і туди по 500-600 км в один бік машиною, по одній трасі (I85-I95), але в протилежні боки.

Оскільки ми з Японії летіли в Китай, потім назад в Японію і потім одразу в США, то, технічно, мені потрібно було показати японцям китайську візу. Котрої не було, бо посередник документи не прийняв (див. вище про грін-карту). Але оскільки квитки були, а витрат було - лише час і якісь копійки на бензин, то вирішили ризикнути.

Отже, я поїхав в Атланту. Начальник нависав, щоб я вдягнув костюм, щоб кращий вигляд мати (зазвичай я ходжу в потертій жилетці з кишенями, вигляд не дуже представницький), але в мене була льняна вишиванка, то я вдягнув її. В консульстві було тихо і затишно, документи прийняли без питань.

За тиждень поїхав в консульство знову, і, як не дивно, візу дали! Незважаючи на порушення вимог і відсутність китайської візи.

Далі був Китай. В DC я поїхав з думкою "як буде так буде". Консульство Китаю в DC - як вокзал в Києві. Купа людей з малими дітьми, статими на возиках, душно, сидінь мало, черги ... . Там мене після години чекання в черзі завернули з вищевказаної візової причини.

Ну, хоч в Японію з'їжджу, подумали ми. Почав просити начальника поміняти мій японський квиток, щоб не довелося сидіти в Японії самому, поки він в Китаї буде. Натомість він взявся рити питання, як же все-таки ввезти мене в Китай. І з'ясувалося, що в Китаї для громадян певних країн, куди входить Україна, є транзитні візи. Віза дається в шести містах (Шіань входить) прямо в аеропорту на 72 години. Але ця віза є обмеженою - перебування лише в самому місті і вибуття в третю країну з аеропорту прильоту (тобто, на жаль, вилетіти з Шіаню в Пекін і звідти в Київ не було можливості). Отже, мене потрібно було відправити в третю країну.

Ми розглянули варіант Тайланду (Бангкок), але потім з'ясували, що Гонконг теж пасує. А він цікавіший. А переліт з Гонконгу в Україну з пересадкою вийде дешевший, ніж в Японію (!).

Отримання візи виявилося не дуже складним - перед відльотом в Японії ми попередили авіакомпанію (так було описано на сайтах, де писалося про цю транзитну візу), а при прильоті в Китай ми провели з годину, поки прикордонники вирішували, як правильно оформлювати цю візу (судячи з усього, ця процедура є пропрацьованою, але рідкісною і не всі прикордонники її знають). Жодних складних питань мені при цьому не ставили, хіба що довелося телефонувати стороні, що приймала, щоб вона попрацювала перекладачем.

Таким чином, я потрапив і в Японію (на 5 діб), і в Китай (на дві доби), і в Гонконг (на дві доби). Платою за це був 21-годинний переліт із Гонконгу через Дубай в Київ. А виграш - я описав повне коло навколо земної кулі, тобто я тепер навколосвітній мандрівник.

Про самі країни якось напишу окремо.
Вчора показували Матрицю по ТВ 1000, а оскільки в мене дефолтна мова в ТБ - англійська, то я одразу почув слухати англійську доріжку. І ось що я маю сказати з цього приводу:

По-перше, оригінальна озвучка набагато краща, ніж будь-який дубляж. Я просто насолоджувався Морфеусом, а особливо мене вразила clairvoyant. Вона була квінсестенцією і усередненням американських жінок, котрих я зустрічаю щодня біля себе.

По-друге, як 20 років тому, так і зараз цей фільм мало чого вартий. Філософія і те, як її викладає Морфус, гарна, але її 10 хвилин на весь фільм. Вся решта - дешевий бойовик з непродуманою логікою і обмеженнями. Я радий, що за 20 років моє сприйняття цього витвору маскульту не змінилося.
Мій дід був класичним кабінетним вченим. До хріна (більше 50-ти, наскліьки мені відомо) патентів, робота за столом в кабінеті. Вже будучи прикутим до ліжка, він завжди цікавився, як просувається моя кандидатська робота (котру я закінчив, але так ніколи і не захистив). А бабуся доглядала за дідом, бо до життя той був мало пристосований (зараз батько на мене образиться :).

Я все життя йшов до того ж (на це є об'єктивні причини). Навіть дідів письмовий стіл забрав собі, як антикваріат.

Але часи змінюються. Дід працював за часів СРСР, де держава давала таку можливість. Мені ж життя не дає до цього дійти. Все мріяв вийти на пенсію і взятися за науку, котру закинув в 2004-му з милості власного ж наукового керівника в аспірантурі. Не виходить. Перешкоди все сильніші і сильніші. Життя давно перетворилося на суміш квеста із Принцем Персії. Цікаво, до чого ж доля веде ... У випадковості я припинив вірити вже давно.
Преамбула:
Бабка замучилась с дедом-пьяницей и посоветовалась по этому поводу с подругой. Подруга ей посоветовала нагнать чан самогона и бросить туда дохлого кота. Мол, дед выпьет, посмотрит в чан, увидит дохлого кота и охота бухать у него пропадет навсегда. Бабка так и сделала. Вечером как-то заходит в дом, а там дед стоит над пустым чаном, выжимает дохлого кота и приговаривает: "Ну котик, ну миленький, ну еще капельку!"

За два місяці офісної роботи набрав 5+ кг. Вирішив скидати вагу. Їсти скоротив, щоденним спортом займаюся. І ваги купив. Сучасні, зі смартфоном синхронізуються, історію зважувань ведуть. Все ок.

І от щодня зранку ритуал -- зважитися, потім згадати, що не зняв годинник, зважитися, прикинути вагу білизни, згадати вагу смартфону (котрий в руці, щоб дивитися, скільки наважило), підрахувати, скільки рідини випив ввечері (котра ще не вийшла). Як раз по краплинці ...

Але реально два кг за два тижні скинув. Лишилося ще 5 (надлишок в 2-3 кг навесні із США як привіз, так за пів-року і не скинув).

DB query error.
Please try later.