За життя

Я завів собі останньої моделі plugin hybrid для пересування Словаччиною і поїздок в мандри. Ну, щоб не прив'язуватися до розетки. Це офіційна версія. Насправді я його завів тому, що це єдина автівка, яка мені сподобалася візуально - якби вона була електричною, я би краще взяв чисто електричну. А так довелося себе вмовляти, що "й так згодиться".

Їжджу два тижні, тому можу описати певні враження.

Читати далі...

Як людина, що все робоче життя провела в американській work culture, не можу не здивуватися у влучності наведених нижче слів.

If the truth be told, the best solution is to give employees the opposite of what they're being given now. How many times -- especially in the American work culture -- have you seen employees completely unable to take vacations? And even when they do, somehow, they still get contacted for this, that, or the other bit of work. That's the beauty of technology.

A culture where breaks are encouraged and respected? It's not just that most companies don't have that. It's that America doesn't have that. America has a work culture. It doesn't have a life culture.

An ethos of constant individualistic drive isn't capable of embracing, well, having a life.

When you tell him that you're tired and you need a long break, Atlas just shrugs.
У вересні я писав про переваги широкоформатних моніторів. Зараз в мене з'явилася можливість проапгрейдити монітор на більший розмір, і я поліз розбиратися.

І перше, що я з'ясував, - що я лопух. В нових професійних моніторах вбудовано KVM switch і живлення по USB-C. Мені нарешті (6 тижнів пройшло) прислали новий ноутбук, котрий працює по одному USB-C порту (і ні, до фруктів він не відноситься). І в процесі перенесення інформації виявилося, що мій Dell U3419W має KVM і підтримує роботу по USB-C.

Що це означає? Насправді, кілька важливих речей. По-перше, непотрібен KVM switch. Миша і клавіатура втикаються прямо в монітор, а кількість приладів і дротів на столі зменшується. По-друге, ноутбуки з USB-С підключаються до такого монітора як до dock station, тобто, знову зменшується кількість дротів. По-третє, в монітора є апаратна підтримка режимів роботи, коли кожен комп'ютер має по пів-екрана, та режимів "картинка-в-картинці".

Але навіть якщо комп'ютер у вас один, то той факт, що монітор починає виконувати функції док-станції, економить вам 200-300 євро (мені не економить, бо я лопух і купив док-станцію, котра мені тепер ні до чого).

Висновок - прогрес вирішив обігнати кенгуру на спринті.
Висновок два - на моєму моніторі дуже дрібне зерно. 0.233. Це вимагає використання масштабування 1.25 для зручної роботи, але це не кращий варіант. Мета - мати три вікна в ряд по горизонталі, при цьому не ламаючи очі. На моєму 34" це можна зробити при масштабі 100%, але очам вже важкувато. Тому я вирішив брати 43" (мабуть, Philips) із зерном 0.27 і співвідношенням сторін 32:10. Як візьму, опишу.
Один з небагатьох подарунків, які викликали в мене радість, коштує лише 1 євро. І ні, це не виграш в лотерею :).

В мене є дуже рідкісна ручка, котру я свого часу купив за великі гроші, а от змінні стрижні для неї полінувався замовити. А потім виробник ручок припинив випускати стрижні :-/ . Той же стрижень, що був, за роки навіть мінімального вживання ручки все одно майже закінчився. А проблема в тому, що це металеві стрижні, і вони мають різну форму, тобто ручки і стрижні не є сумісними. І на мою нічого з того, що я бачив, не підходило. І тут в місцевому Метро я побачив набір з трьох стрижнів за 0.99 євро. Поміряв - підходить. І колір той же, що був. Тепер ми з дружиною забезпечені стрижнями на наступні п'ять років.
А старий стрижень повністю припинив писати рівно в той момент, коли я його з ручки витяг.
Я з дитинства люблю великі комп'ютерні екрани - ще з часів текстового чорно-зеленого дисплея 80*25 символів на мейнфреймі. В мене були всі максимальні розміри масових дисплеїв, коли вони випускалися - 14", 17", 19", 24", 27", 30". Dell U3014 було куплено ще в США, привезено в Україну, а потім і в Словаччину. На цьому я зупинився - 30" є вже досить великим монітором.

Минулого року в процесі обговорення робочого місця вспливла тема про монітори 43", котрі можна програмним чином поділити на 2-4 менші віртуальні екрани, куди вивести зображення з окремих джерел. І так мені сподобалася ця ідея, що я з нею до осені і носився. І прямо коли вже пішов замовляти 43" Dell, почитав на reddit'і відгуки користувача. Той спершу радів і нахваляв, а потім з'ясувалося, що 43" для шиї дуже важко - вона виходить повернута весь час, причому дуже сильно.

Тоді я ризикнув і купив вигнутий 34" монітор - Dell U3419W. Фізично монітор по вертикалі менший за 30" (що непогано), але значно ширший. Він підтримує ділення широкого екрана на два по горизонталі.

Вигин мало що дає, на мою думку, але, можливо, я був неуважний: деякі монітори йдуть з різним радіусом (кутом?) вигину і, можливо, мені слід було відібрати монітор з меншим радіусом.

Що стосується практичності рішення - для моїх задач воно працює чудово. По-перше, в Windows 10 є вбудована підтримка розташовування вікон не великих екранах -- якщо потігнути вікно мишею і підтягнути курсор до краю, то вікно буде resized на пів-екрану з того боку, де курсор. Є (для 43" моніторів) режим підтягування в один з чотирьох кутів, але мені це неактуально. По-друге, для тих, кому цього мало, Dell пропонує окрему утиліту з десятком варіантів розташування вікон. Я нею погрався і кинув - не знадобилося.

За окремими категоріями задач - браузери і редактори чудово працюють на пів-екрану (і за потреби їх можна розвернути на весь екран простою максимізацією вікна).  Різним додаткам зі службовими вікнами (графічний редактор, IDE і подібні) на широкому екрані чудово - широка основна зона і безліч місця для службових панелей і віконець. Віртуальні машини VMWare - складніше. В мене дві однакові машини, на одній Fit Guest працює і розмір екрану ОС у віртуалці змінюється автоматично, а на другій (робочій) Fit Guest не працює і мені доводиться там тримати 1600*1200. По суті, це єдиний, але дуже нав'язливий, недолік.

Відео дивитися - тут все стандартне - воно показується так, як знято, можна розгорнути в різних пропорціях. Ігри поки що не тестував - я не часто граю і не в те, в що грають широкі народні маси.

Taskbar займає весь екран по ширині. З одного боку зручно - все влазить. З іншого - доводиться сильно крутити головою. Тільки що написав, подумав, і переніс таскбар в правий бік. Подивимося, чи стане зручніше.

Як шия? В додатках, де основна робота здійснюється ліворуч (напр. Notepad++), вікно потрібно переносити в правий бік екрану. Браузери працюють і ліворуч і праворуч, і, знов таки, вікно можна просто розгорнути на весь екран. Тому в принципі можна сказати, що для шиї проблем немає. Хоча, потрібен час призвичаїтися.

А ще в U3419 на відміну від старого U3014 є вбудовані динаміки, причому досить пристойні. Електронну музику відтворюють досить чітко, хоча для чогось багатшого на нижчі і вищі частоти вони, мабуть, не дуже годяться. Ну і купа входів-виходів включно із USB хабом. Хоча зараз вже не знаю, що туди втикати, оскільки більшість пристроїв стала бути бездротовою, а мобільний телефон заряджається від розетки зі спеціальним зарядним пристроєм для швидкого заряджання (чого монітор не дасть).

Оновлення:

Mісяць використання широкого монітора довів його беззаперечну перевагу над звичайними.

Багато хто знайомий з двохмоніторними конфігураціями, але їм притаманний ряд недоліків, від котрих позбавляє монітор широкий: (а) в двохмоніторній конфігурації між екранами є розрив, і розташувати робоче вікно так, щоб воно перебувало на обох частинах, майже неможливо, (б) потрібна апаратна підтримка двохмоніторних конфігурацій, (в) Taskbar краде місце на кожному монтіорі.

У випадку широкого монітора вікна можна розташовувати хоч по два (на пів-екрана), хоч по три, хоч в ще складніших конфігураціях. А також Taskbar можна розташувати ліворуч чи праворуч, що робить його легшим для використання і таким, що не займає місця по вертикалі (котрого і так небагато в конструкціях 16*9, 21*9 тощо).

Для чого розташовувати вікна по два чи по три - крім очевидних потреб, така розкладка потрібна, коли інформація переноситься з одного джерела в інше із оброблянням. Наприклад, я так працюю з фінансовими документами - первинні документи в одному вікні, а облік - в іншому.

Також, я став використовувати екран ноутбука як третій (!) монітор в якості пульту керування музикою і відео, котрі там програються у тлі, поки я працюю.

Продовження історії тут.
Як відомо, дурні - це люди, котрі (свідомо чи ні) роблять так, щоб і собі і іншим стало гірше. Сьогоднішня історія як раз про них.

"Порадувала" сьогодні своїм дебілізмом відома мережа Tesco Slovensko . Тиждень тому купили дитині взуття на літо, і касир забув зняти з нього захисний замок (його хиба). На виході датчик не пищав (інакше ми би помітили і зняли замок на місці). Помітили замок лише сьогодні. Звернулися в магазин - ті відмовилися знімати замок без чеку. А чек - ну хто їх тиждень зберігає? Сам цей замок знімається за 3 хвилини дитячим конструктором з магнітами або за 15 секунд тисками (тупо кришиться вщент), але в Братиславі от прямо зараз в мене немає ані одного ані іншого, тому й вирішили по дорозі заїхати в магазин. Але з таким хамським підходом це був наш останній візит туди, з чим я їх і вітаю, бо це був мій основний магазин і витрачали ми там чимало.

Upd: на світлині зображення того, як цей замок знімається за 5 секунд.

shoe-lock.jpg
Знайшов старі ноутбуки. Подумав, що вони ще досить нічого - можна дітям віддати для шкільних справ. Нема чого купляти нове.

Знайшов старий годинник Huawei Watch (найперша і найвдаліша їхня модель). В нього чверть екрану не реагує, тому я його свого часу закинув. Тепер з'ясувалося, що він теж ще досить нічого - можна використовувати. Відклав новіший Fossil (в котрого досить незручні кнопки керування виявилися, що постійно притискаються) і взявся носити Huawei Watch. А головне - для чого я взявся це робити. В Huawei Watch є мірялка пульсу, то я поставив програми для відслідковування сну і для вимірювання пульсу. Почав слідкувати. Дізнався багато нового.

Знайшов пару старих мишей. Працюють. Беру із собою в поїздку, щоб на ноуті не мучитися із трекпадом.

Цікаво, що б іще такого старого пошукати?..
У армянского радио спрашивают: "Кто это у вас там сидит и придумывает анекдоты?"
Ответ: " А кто придумывает, тот и сидит"
Правду кажуть, що всі анекдоти - це переказана кілька разів бувальщина.

Сцена 1:
Переглядаю чек зі вчорашнього відвідування Епіцентру і в середині чеку знахожу там позицію "мішалка дерев'яна" за 40 гривень. Йду до дружини показувати, як нас дурять на касі. Згадуємо, що я купував - ніяку ложечку я не купував, тому що вони вже з шухляди вивалюються, стільки в нас різних.

Сцена 2:
Днями проводили в школі ярмарок і потрібні були палички для морозива, щоб на них "посадити" кондитерський виріб. В Епіцентрі таких не знайшлося, тому виріб діти продавали без них (з великим успіхом, маю сказати). А вчора я заїхав в Епіцентр і побачив там ці палички. 800 шт в упаковці, 40 грн. . Купив для наступного шкільного фестивалю.

Підсумок: після обговорення моральних якостей робітників Епіцентру згадав, що на упаковці з паличками написано "мішалки для кави". Тобто, вказані ложечки з чеку таки знайшлися. Але осад лишився.
Восени зацікавився, які є джерела, що надають дітям 8-10 років структуровану, але не нудну інформацію про всі аспекти IT. Ми перевірили декілька курсів, поговорили зі знавцями викладання IT дітям, і дійшли висновку, що таких немає. Головна вимога -- систематичність інформації, а не просто вміння возити мишею по столу.

Тому я з грудня взявся писати книгу "Дитяча Енциклопедія Інформаційних технологій" (план наведений трохи нижче). На сьогодні написано вже біля 65%, причому написане цілком можна читати дітям (вже перевірялося на декількох) -- воно готове до споживання, хоча потребує якихось ілюстрацій. Якщо у вас є діти віком 8-14 років, котрим ви би хотіли дати якісні знання з IT, то пишіть мені, я відкрию доступ до файлу рукопису. Книга створюється для дітей будь-яких зацікавлень, це не є підручник з інформатики.

Окремо зауважу, що українське книговидання -- це просто пісня сумного лебедя, що виздихає. Вони видають різне шопопало з підходом "піпл схаває", але те, що реально потрібно для молоді, їх не цікавить. Згадуйте це, коли будете наступний раз шукати спеціалістів, а їх не буде. Звідки їм взятися, якщо їх не лише не вчать (якість освіти в Україні самі знаєте, яка), але навіть науково-популярну літературу не видають (мабуть тому, що немає попиту, як в радянському анекдоті про ікру).

Попередній план такий:

Читати далі...

Моє знайомство з якісним чаєм почалося випадково пів-року тому. Тиняючись по Пешту в шалену спеку (+36 чи що), ми зайшли в невеличке місцеве кафе, де нам подали Капучіно Матча. Смак був дуже приємний, і я взявся читати, що таке матча і взагалі. Дивився, де придбати його в Києві. Після відвідування чайних сайтів Facebook почав мені в порядку ретаргетингу підсовувати рекламу різних чаїв. Там трапилася реклама "Да Хун Пао делікатного прожарювання". Пішов почитати опис - а він там (за відгуками) і п'янить, і свідомість очищує і взагалі супер-пупер чай. Ок, замовив собі коробку (скільки там тієї коробки, подумав я). Заодно, щоб було по-правильному, замовив Easypod для заварювання чаю. Реально зручна штука, слід сказати, не потрібно возитися із чайниками і переливаннями.

Чай мені сподобався. Да Хун Пао належить до темних улунів, і це ані чорний ані зелений чай, а щось середнє. Смак дійсно, як і написано в описі, копчений. В подарунок до коробки поклали один пакетик чогось такого легкого і повітряного, але водночас із вираженим чайним смаком. На жаль, пакетик було не підписано. Після певних пошуків і досліджень я таки з'ясував, що це був Те Гуань Інь, і знайшов, який саме.

Далі пішли експерименти. Я купив десяток різних чаїв (здебільшого улуни, але також зелені і білі чаї, а на додачу квітки лаванди). Купував і матчу. В шафі знайшлася ціла упаковка (пакетів із сорок) Те Гуань Іня, подарована дружині колегою ще років 5-6 тому (дякую, Олеже). Купив також і той Те Гуань Інь, пакетик якого мені доклали.

Одразу кажу, що я не відчуваю відтінків смаків і не здатен сприймати глибокі насичені аромати, букети і післясмаки. Звісно, я їх розрізняю, але не можу сказати, щоб гнався за якимось відтінком. Ну, майже (про це далі).

Чай ми п'ємо по-селянськи, тобто чашками по 300 мл. Це виходить п'ять проливів в Easypod з подальшим розливом на дві чашки. По секрету скажу, що ми туди ще й по пігулці сахарину кладемо :).

Перекуштували ми далеко не все, що я накупляв (чай має зберігатися в правильній тарі, а в нас її немає, тому краще вже в запечатаних пакетиках, ніж в чому попало). Те Гуань Інь сподобався, але він для нас занадто легкий. Пробував подарований іншим колегою пуер, замовлений колись з Китаю -- ну, миші, ну льох, але що в ньому люди знайшли, не розумію. Трапився дуже цікавий улун Чорний Дракон. Його я навіть докупив, бо п'ємо постійно. Він за описом відноситься до світлих улунів, але по факту це темний. Хоча смак в нього не копчений, на відміну від, а кислуватий. Вищезгаданий Да Хун Пао - поза конкуренцією. На жаль, конкретно та пропозиція, котру я купував (вже двічі, зараз допиваємо другу коробку), зараз відсутня, а в іншій крамниці є Да Хун Пао, але інший і дорожчий. Тому розтягуємо, що маємо. Копчений присмак Да Хун Пао - це щось. Якби мені сказали "тепер ти п'єш лише один різновид чаю", я би залишив Да Хун Пао. Хоча він і не п'янить і не просвітює, як відгуки кажуть, але однаково приємний.

Окрема історія із матча. Та матча, котру я купував (китайська), -- це не японська матча, а класична китайська підробка. Вона навіть в тістечках гірчить. Слід брати виключно японську. Ми ходили в грудні на представлення гарної японської матчі в CHAISM -- там дійсна матча, солодка, ароматна. Але ціна в неї, на жаль, не солодка зовсім. Хоча послухавши про технологію вироблення, я розумію, що ціна в CHAISM об'єктивно є дуже помірною.

Трохи теорії. Щоб було зрозуміло -- чаї не можуть п'янити (в них немає відповідних речовин). Вони можуть збуджувати, оскільки там є кафеін. Вони можуть заспокоювати, хоча великою мірою це наслідок процесу чаювання, а не самого чаю. Якщо ви вип'єте навіть справжню японську матчу десь посеред вулиці, навряд чи вона вас заспокоїть. Щодо прочищення свідомості теж є питання.

Тоді навіщо той чай пити, спитаєте ви. Ну, наприклад, заради смаку. Ми ж маємо влити в себе за день хоча би літр рідини. І хай краще це буде гарний чай, аніж якась кака-кола.

Чи замінює чай каву? Майже ні. Я як пив три чашки кави на день (останню не пізніше 15-ої години), так і п'ю. Ну, інколи останню пропускаю. Чаю я теж п'ю стільки ж скільки раніше. Просто зараз чай виходить пити кращий.

Чи відмовився я від "звичайного" чаю? Теж ні. Я ніколи не пив ліптони (хіба що в США, де нормального чаю немає з історичних і філософських причин), але заварний Тянь-Шань з ароматизаторами пив і п'ю. Дуже люблю Мрії Султана від Чайної Країни, і п'ю його щодня. Але такі чаї я заварюю в звичайному "ситечку" (точніше, незвичайному -- зроблю фото, викладу). П'ю навіть пакетикові трав'яні збори з імбирем, каркаде і схожі суміші. Водночас, китайські чаї стали обов'язковим компонентом щодня. Зранку я заварюю зазвичай Те Гуань Інь, а пізніше - Да Хун Пао або Чорний Дракон, або ще щось із купленого. А матча -- ех, все думаю поїхати в чаїзм і розоритися на гарну матчу. Просто гарний чай так само як гарне вино - він не має неприємних присмаків і ніде не "косячить". Його не можна "перетримати" в заварнику, як це трапляється зі звичайним чаєм. Навіть після трьох хвилин в заварнику (була справа, забувся), Да Хун Пао мав такий же витончений смак, як і при звичайних проливах.

Чи можна використовувати звичайний заварний чайник, а не Easypod? Можна, звісно, особливо коли ви п'єте чай маленькими порціями. Тоді можна проливати чай в звичайному чайнику по 70 грамів і розливати по піалах. В такому способі пиття є різниця - кожен пролив має окремий смак, а те, як чай п'ємо ми (п'ять проливів змішуються) дає і змішаний смак. Але в ізіподі теж можна відокремлювати проливи. Тому цей інженерний витвір я дуже рекомендую, якщо ви хочете заварювати китайський чай.
Якщо є десь "місце сили", то для мене це однозначно Краків. Я потрапив в Краків вперше в 1992-му, і місто запам'яталося тим, що ми, підлітки, рвонули з краю міста пішки в центр на прогулянку (серед ночі). Тоді воно більше нічим не запам'яталося :). Наступного разу я потрапив туди аж в 2014-му, повернувся, і ми одразу вирішили, що хочемо там жити. І поїхали. Прожили там, з перервою на подорож Європою, 2.5 місяці, приїхали в Київ, бо зима близилася. В подальшому багато разів проїжджали Краків дорогою кудись, і щоразу я сприймав його як другий дім, хоча нічого там і не маю.

Краків, загалом, не найкраще місце для життя - дороги забиті, дихати важко (місце лежить в низині, як Мехико, а в осінньо-зимовий період там страшенний смог). Але це місто є дуже спокійним. Кажуть, його і німці не чіпали під час окупації. Мабуть, знали щось.

А зараз доля пожартувала - вибирав готель, щоб переночувати, і вже коли замовив, виявилося, що цей готель я спостерігав з вікна протягом часу, коли ми жили в Кракові в 2014-му (це був сусідній будинок). То ми, як приїхали, пішли прогулялися знайомими стежками. Виявилося, що діти все забули. а я пам'ятаю навіть дорожні знаки, хоча 4 роки пройшло.

Шкода, однак, що Польща зараз така непривітна до іноземців. Прості люди значно приємніші у спідкуванні, ніж у Словаччині. Хоча може щось і зміниться, і ми ще потоваришуємо зі славетним Смоком.
Взагалі, я сноб, і я це не приховую. Але є категорія людей, перед якими я схиляюся безумовно. Це музиканти, котрі пишуть і текст і музику (причому одразу для кількох інструментів). До них належать, зокрема, БГ, і Туомас Сеппала (засновник Amberian Dawn). Вони вмінють в кожну фразу вкласти стільки, що всю пісню можна розтягнути на цитати.

Післязавтра в мене маленьке свято. Я не люблю концерти - після них я зазвичай припиняю слухати альбоми груп. Але післязавтра сумісний концерт Amberian Dawn і Edenbridge в Відні, і я маю на нього квиток в дуууже маленьку залу.

Сьогодні Google Play Music показав, що альбом The Bonding від Edenbridge я прослухав 39 разів. Так, може бути. Бо це дуже сильний альбом. But I still believe that death is not the end.
В далекому, досить буремному (але вже не сильно) 96-му році відправила мене мати подалі з Києва для підстраховки. Це було літо. Я взяв Альфу (салют), він взяв пасажирок, і ми поїхали світ за очі. Батько мого друга працював головним лікарем в санаторії за горою Кішка, що в Симеїзі (санаторію того вже на жаль немає давно, як і батька).

І от ми взяли намет, касети з чарівними записами груп Cocteau Twins і Dead Can Dance (їх Альфа привіз). Також там був альбом Акваріума "Електрошок". Всі три вразили мене дуже сильно, і я слухав їх ще багато років поспіль.

Спершу подивилися на дикі місця, щоб поставити намет, але поруч, між санаторієм і морем, була база відпочинку "Автобусник", директор котрої мав вільний клаптик землі і за дуже невелику плату офіційно оформлював наше стояння там з наметом (кажу то, бо я наступного року ще раз окремо приїздив на те ж місце і так само стояв).

Але готувати ми там не готували. Натомість ми ходили в Сімеїз. Їсти нам сильно багато не треба було, але по молодості пляшечку-другу-п'яту (на чотирьох, що там пити) прихопити треба. І ящичок Джин-Тоніка теж можна.

А в центрі входу в парк в Симеїзі тоді стояв дуже такий помірний кіоск з вивіскою "Їжаченята" (вивіска була російською, там було написано "Йожикі"). Біля кіоска стояло два столики, де можна було спожити придбане. Бігали ми туди щодня і не по одному разу. І в той приїзд, і в наступний. Навіть спогади певні лишилися.

...

В 2006-му ми з дружиною приїхали в Сімеїз, вже більш культурно. На місці намету стояв дуже поважний ресторан, зібраний частково (а може й повністю, не пам'ятаю) з дерева, двоповерховий. І він був здебільшого для меншин, хоча в певні дні туди пускали і гетеросексуалів.

Біля ресторану є пам'ятник, що складається з їжихи із їжаченятами (фото подивитися можна тут). І біля нього був напис "От ежиков к ежам за 10 лет!".

В ресторана є сторінка на пейсбуці, і я так дивлюся, що ресторан існує і працює і зараз. Хоча я чув, що і парк і набережну кацапи вже зруйнували. Що ж, сподіваюся, що колись ще перестрінемо цих їжаків, і дітей з ними познайомимо.
Чомусь замислився, і вийшло, що я займаюся бізнесом вже понад 30 років. Десь в 1986-87 роках я почав розводити хом'ячків на продаж.

Школа, де я вчився, знаходиться за кінотеатром на Прорізній. Інший вихід зі школи виводить на вулицю Леніна (майже за Чистяковим), на котрій, прямо біля того виходу на вулицю, стояв зоомагазин. І там тих хом'ячків приймали на реалізацію за чималі гроші - від карбованця до двух залежно від різних обставин. А коли не приймали, їх завжди можна було поїхати продати на Куренівському ринку.

Хом'ячків я розводив джунгарських. Це такі сірі, стрімкі і досить кусючі.

Раз, пам'ятаю, я взяв 4-х хом'ячків, посадив в банку і збирався їхати на Куренівку. По дорозі зайшов на Станцію Юних Техніків, де займався на комп'ютерах ( в нас тоді ZX Spectrum'и там стояли). Ну, банка і розбилася. Лишилася лише капронова кришка. І от ці нещасні чотири хом'яки їхали на базар просто на кришці, котру я тримав в руці, а потім чекали на базарі, поки їх куплять. А хомяки були підлітки - на вигляд від дорослого не відрізниш. Але, так чи інакше мені вдалося їх всіх тоді продати. Мабуть мене покупці жаліли. Отак і їхали, як на фото знизу.



До чого я це веду ... До того, що зараз нашими клієнтами є дві з п'яти найвідоміших світових IT компаній і ціла купа компаній поменше, а сьогодні я спілкувався з потенційним покупцем з компанії, чий фотоапарат я сьогодні ж тестував.

"От ежиков до ежей за 10 лет". А про цю фразу я іншого разу розповім. Якщо хтось знає, звідки вона - полум'яний привіт (Альфа, тобі окремо).
(початок тут)

Не витримав і придбав собі електричну гейзерну кавоварку (від Ariette, але їх різні виробники випускають). І після двох днів експериментів добився таки майже американського смаку (далі вже точно питання води, я американську воду в  Європі не відтворю). Для цього потрібно класти в гейзерну кавоварку 10-12 гр кави (стандартна набивка - 6-7 грамів) на якомога більше води (в мене виходить 150 мл макс. ).  Американська інструкція - 2 ст. ложки кави на 6-10 унцій води (в унції приблизно 30 мл). Ложки без гірки, вочевидь.

На виході отримуємо каву, котру можна пити :).

Наступний крок - замовив собі електричний Milk Frother (робити піну з підігрітого молока) і дві чашки під латте, прозорі із подвійними стінками (щоб дивитися, як кава ллється і змішується). За два тижні експериментуватиму.
Як дехто знає, основним замовником і фактично роботодавцем нашої фірми є американська компанія, котрій були передані права на всі наші комерційні продукти. І оскільки я працюю on-site в цій компанії, то називатиму її власника начальником (в деталі вдаватися не будемо).

В компанії частина робітників знаходиться в Китаї, в місті Шіань (Xi'an). Це саме там, де знаходиться гробниця першого імператора із теракотовими воїнами (я туди теж ходив, про це якось окремо).

Начальник як раз їхав в Японію і Китай, і в травні запропонував взяти мене із собою. Я, не хотівши відмовлятися і знаючи, що він хоче познайомити мене із китайським колективом (бо вони нервуються, що в них відберуть роботу на користь європейців), погодився. Але візу треба було робити в США, куди я прилетів 1-го червня. А начальник вже взяв всі квитки...

І вже в США з'ясувалося, що і в Японському і в Китайському консульствах діє вимога про те, що грін-карта має діяти протягом щонайменше 6 місяців з моменту visa application. А в мене замість грін-карти штамп в паспорті, котрий закінчується у вересні. Китайське консульство знаходиться в Washington, DC, а Японське - в Атланті. І туди і туди по 500-600 км в один бік машиною, по одній трасі (I85-I95), але в протилежні боки.

Оскільки ми з Японії летіли в Китай, потім назад в Японію і потім одразу в США, то, технічно, мені потрібно було показати японцям китайську візу. Котрої не було, бо посередник документи не прийняв (див. вище про грін-карту). Але оскільки квитки були, а витрат було - лише час і якісь копійки на бензин, то вирішили ризикнути.

Отже, я поїхав в Атланту. Начальник нависав, щоб я вдягнув костюм, щоб кращий вигляд мати (зазвичай я ходжу в потертій жилетці з кишенями, вигляд не дуже представницький), але в мене була льняна вишиванка, то я вдягнув її. В консульстві було тихо і затишно, документи прийняли без питань.

За тиждень поїхав в консульство знову, і, як не дивно, візу дали! Незважаючи на порушення вимог і відсутність китайської візи.

Далі був Китай. В DC я поїхав з думкою "як буде так буде". Консульство Китаю в DC - як вокзал в Києві. Купа людей з малими дітьми, статими на возиках, душно, сидінь мало, черги ... . Там мене після години чекання в черзі завернули з вищевказаної візової причини.

Ну, хоч в Японію з'їжджу, подумали ми. Почав просити начальника поміняти мій японський квиток, щоб не довелося сидіти в Японії самому, поки він в Китаї буде. Натомість він взявся рити питання, як же все-таки ввезти мене в Китай. І з'ясувалося, що в Китаї для громадян певних країн, куди входить Україна, є транзитні візи. Віза дається в шести містах (Шіань входить) прямо в аеропорту на 72 години. Але ця віза є обмеженою - перебування лише в самому місті і вибуття в третю країну з аеропорту прильоту (тобто, на жаль, вилетіти з Шіаню в Пекін і звідти в Київ не було можливості). Отже, мене потрібно було відправити в третю країну.

Ми розглянули варіант Тайланду (Бангкок), але потім з'ясували, що Гонконг теж пасує. А він цікавіший. А переліт з Гонконгу в Україну з пересадкою вийде дешевший, ніж в Японію (!).

Отримання візи виявилося не дуже складним - перед відльотом в Японії ми попередили авіакомпанію (так було описано на сайтах, де писалося про цю транзитну візу), а при прильоті в Китай ми провели з годину, поки прикордонники вирішували, як правильно оформлювати цю візу (судячи з усього, ця процедура є пропрацьованою, але рідкісною і не всі прикордонники її знають). Жодних складних питань мені при цьому не ставили, хіба що довелося телефонувати стороні, що приймала, щоб вона попрацювала перекладачем.

Таким чином, я потрапив і в Японію (на 5 діб), і в Китай (на дві доби), і в Гонконг (на дві доби). Платою за це був 21-годинний переліт із Гонконгу через Дубай в Київ. А виграш - я описав повне коло навколо земної кулі, тобто я тепер навколосвітній мандрівник.

Про самі країни якось напишу окремо.
Вчора показували Матрицю по ТВ 1000, а оскільки в мене дефолтна мова в ТБ - англійська, то я одразу почув слухати англійську доріжку. І ось що я маю сказати з цього приводу:

По-перше, оригінальна озвучка набагато краща, ніж будь-який дубляж. Я просто насолоджувався Морфеусом, а особливо мене вразила clairvoyant. Вона була квінсестенцією і усередненням американських жінок, котрих я зустрічаю щодня біля себе.

По-друге, як 20 років тому, так і зараз цей фільм мало чого вартий. Філософія і те, як її викладає Морфус, гарна, але її 10 хвилин на весь фільм. Вся решта - дешевий бойовик з непродуманою логікою і обмеженнями. Я радий, що за 20 років моє сприйняття цього витвору маскульту не змінилося.
Мій дід був класичним кабінетним вченим. До хріна (більше 50-ти, наскліьки мені відомо) патентів, робота за столом в кабінеті. Вже будучи прикутим до ліжка, він завжди цікавився, як просувається моя кандидатська робота (котру я закінчив, але так ніколи і не захистив). А бабуся доглядала за дідом, бо до життя той був мало пристосований (зараз батько на мене образиться :).

Я все життя йшов до того ж (на це є об'єктивні причини). Навіть дідів письмовий стіл забрав собі, як антикваріат.

Але часи змінюються. Дід працював за часів СРСР, де держава давала таку можливість. Мені ж життя не дає до цього дійти. Все мріяв вийти на пенсію і взятися за науку, котру закинув в 2004-му з милості власного ж наукового керівника в аспірантурі. Не виходить. Перешкоди все сильніші і сильніші. Життя давно перетворилося на суміш квеста із Принцем Персії. Цікаво, до чого ж доля веде ... У випадковості я припинив вірити вже давно.
Преамбула:
Бабка замучилась с дедом-пьяницей и посоветовалась по этому поводу с подругой. Подруга ей посоветовала нагнать чан самогона и бросить туда дохлого кота. Мол, дед выпьет, посмотрит в чан, увидит дохлого кота и охота бухать у него пропадет навсегда. Бабка так и сделала. Вечером как-то заходит в дом, а там дед стоит над пустым чаном, выжимает дохлого кота и приговаривает: "Ну котик, ну миленький, ну еще капельку!"

За два місяці офісної роботи набрав 5+ кг. Вирішив скидати вагу. Їсти скоротив, щоденним спортом займаюся. І ваги купив. Сучасні, зі смартфоном синхронізуються, історію зважувань ведуть. Все ок.

І от щодня зранку ритуал -- зважитися, потім згадати, що не зняв годинник, зважитися, прикинути вагу білизни, згадати вагу смартфону (котрий в руці, щоб дивитися, скільки наважило), підрахувати, скільки рідини випив ввечері (котра ще не вийшла). Як раз по краплинці ...

Але реально два кг за два тижні скинув. Лишилося ще 5 (надлишок в 2-3 кг навесні із США як привіз, так за пів-року і не скинув).
  • Архів

    «   Жовтень 2021   »
    Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
            1 2 3
    4 5 6 7 8 9 10
    11 12 13 14 15 16 17
    18 19 20 21 22 23 24
    25 26 27 28 29 30 31