Я нарешті усвідомив, що я є "антирадянська людина". Ще на (а може й до) початку перебудови я слухав Голос Америки та Радіо Свобода вечорами на радіоприймачі під ковдрою у бабусі в пригороді Києва. Іноді їх глушили, але якісь частини передач вдавалося почути. Сєвооборот з Сєвою Новгородцевим був з тих часів, і я його теж слухав. Вчився я у свята святих Компартії України - київській школі №57, де викладали в час мого навчання дружина та дочка першого секретаря КПУ Щербицького. Школа була російська (а як же інакше), імені Леніна, з обов'язковими "ленінськими уроками", піонерією і комсомолом (повз який мене пронесло). Найсмішніше, що це була школа з поглибленим вивченням мови заклятого ворога (і викладали там таки гарно, я розмовляю англійською вільно). Звісно, що занадто, то не здраво (в польській формі "co za dużo, to niezdrowo";), і стійку відразу до всього радянського, а заодно й російського, школа прищеплювала теж завзято. На додаток, частина вчителів все це проводила "з фігою в кишені", що не додавало поваги до комуністичних ідей.
З цього осередку соціалізму я злиняв в 92-му у дуже ліберальний для того часу Технічний ліцей, не довчившись кілька років, а згодом, в році 94-95-му я дізнався, що більша частина вчителів виїхала до Ізраілю і США.
Коли прийшла незалежність, я щиро сподівався, що разом із СРСР піде й совок як явище. Молодий був, наївний. Зараз вже очевидно, що совок з населення і 40 років не вийде, куди їх не води, та що їм на голови не прилітатиме.
Тому завжди пам'ятаю пісню, під яку я в 94-му летів в Лондон:
And I'm far, far away
with my head up in the clouds
And I'm far, far away
with my feet down in the crowds
Lettin' loose around the world
...
