Християнство привчає людей до вічного життя, водночас оминаючи і нівелюючи питання фізичної смерті людини. Воно стверджувало і стверджує, що людське тіло вторинне, а мирське життя — неважливе. А важливим є спасіння душі заради абстрактного вічного життя. При цьому підтверджень (крім сліпої віри) стосовно такого вічного життя не надається.
[spoiler]
Але людина — істота обтяжена фізіологією і тими інстинктивними механізмами, що розвивались протягом мільярдів років. Вона живе сьогоднішнім днем, абстрактно вимальовуючи в уяві власне майбутнє, і навіть тоді не дуже далеке. А й правильно, що його малювати, коли людина не просто вмируща, а вмируща несподівано, як казав один відомий персонаж.
Тому питання смерті і що буде після неї (як із самою людиною так і зі світом) для людини є травматичним. Ніщо не спричиняє стрес сильніший за невідомість. І отут, де релігія мала б готувати людину до такої важливої в кожному житті події, християнська традиція просто відмахується. Але ж практичний досвід людей каже зворотнє, а саме те, що смерть є для людини найбільш видатною життєвою подією. І добре, коли ця смерть не обтяжена довгим захворюванням чи тортурами.
Звідси виникає внутрішній конфлікт між картиною світу, закладеною вихованням (неважливо, чи суто релігійним чи побутовим) і реальними страхами людини.
Що ж робить людина, щоб позбутися конфлікту? В першу чергу вона заштовхує питання смерті глибше в себе, вважаючи, що якщо не стирчить, то і немає. А потім дуже ображається на світ і оточення, коли це питання піднімається.
Крім того, дітей не вчать відокремлювати себе від родини. Батьки вважають дітей своєю власністю (в буквальному сенсі) і передають таке відношення власним дітям, водночас розповсюджуючи його і на старше покоління. Люди здебільшого вважають, що відповідальність (за тих над ким опікуєшся) дорівнює праву власності. Відповідно, в сучасних людях живе інстинкт власника, як до предметів і речей, так і до інших людей (в першу чергу батьків і дідусів із бабусями).
І коли родич вмирає, людина не знає (бо не навчена), як правильно реагувати. В інших культурах є поняття жалоби, котра продовжується певний термін, але в християнстві воно не розповсюджене. Залишається лише сумувати за тим, що людина втратила власність у вигляді родича.
В підсумку ми маємо якісь абстрактні сентенції про чуйність (до скелетів у власних шафах, котрі люди самі не наважуються роздивитись) і невиліковні травми.
Зараз на заході починає потроху обговорюватись питання, що сучасна дитина не бачить смерті (і там із цим ще гірше, ніж у нас), що робить її неготовою до цієї події і, відповідно, наносить суттєві моральні травми при настанні такої події. Водночас, людина стає нездатною вірно оцінювати цінність життя, вважаючи її даністю. Це призводить до зухвалості і зайвих людських жертв зокрема при ДТП і у побутових конфліктах.
Правильне виховання дитини повинно починатись із усвідомлення того, що дитина є незалежною істотою, і як кожна істота має власний життєвий цикл. Те ж стосується і батьків.
Про смерть як закінчення життєвого циклу необхідно говорити і з дітьми і зі старшим поколінням, щоб усвідомлювати, що це — об'єктивна подія, неминуща і невідворотна.
І оскільки це подія закономірна (хоча й не завжди передбачувана), слід припинити робити зі смерті трагедію, і почати оцінювати її об'єктивно.
Існує така наука як танатологія, котра намагається науковому рівні підійти до вивчення процесів вмирання і смерті. Але навіть назва науки лякає пересічну людину, ментальні блоки котрої не дають об'єктивно розглядати питання.
Водночас, в сфері культурній, філософській — пустота. Філософія взагалі вивчає людське існування і не розглядає питання неіснування.
Тому, мабуть, перше, що може зробити звичайна людина — це визнати проблему. Визнання — перший і абсолютно необхідний шлях до вирішення будь-якої проблеми, зокрема проблеми життя і смерті.
Наступне - маємо припинити використання евфемізмів про небеса тощо і почати називати речі своїми іменами. Якщо людина померла, то людина як сукупність характеристик, зокрема фізичних, вже не існує. І слід це так і називати, а не вигадувати (вигадувати — тому що ми не маємо достовірних відомостей про будь-який варіант посмертного існування) сурогати простому і відомому поняттю.
І нарешті, слід працювати над своїм сприйняттям смертності людини, як абстрактної, так і рідної.
Тоді не буде виникати внутрішнього конфлікту, звинувачення в котрому кожна людина переносить на оточення і світ в цілому.
