Роздуми

Я колись згадував, що існує три типи людей - люди існування, люди процесу і люди мети. Це не моя категоризація, поцупив десь колись. Питання в іншому.

Переглядав тільки що виступ всесвітньо відомого психолога Філіпа Зімбардо і зрозумів, чому згаданий поділ існує.

Зімбардо поділяє людей на три групи відповідно до їхнього ставлення до часу. Люди існування базуються на минулому, вважаючи, що їхня "цінність" полягає в тому, ким вони були і що вони зробили. Люди процесу - це люди сьогодення. Вони мають за основну цінність процес, себто дію, що продовжується. А люди результату, це, безумовно, люди, орієнтовані на майбутнє.

В суспільстві теж є такий чіткий поділ, що йде хвилями відповідно до біологічного стану. Діти - націлені на майбутнє, але водночас ще не вміють його моделювати, тому вони знаходяться наче в гойдалці між майбутнім ("от виросту і ...") і теперішнім. Підлітки під час пубертатного періоду (так закладено еволюцією) фокусуються на поточному часі. В них під час перебудови нейронних мереж в мозку по-іншому (ніж в дорослих) працюють певні системи ( опис можна глянути тут ), тому підлітки не можуть співставити / моделювати поточні дії і їхній вплив на майбутнє (не відбувається так званий "cost-benefit analysis"). Дорослі люди, якщо вони дорослі, знаходять баланс між всьома трьома часами, але сфокусовані здебільшого на майбутньому (хоча, звісно, хто як). А люди більш літнього віку, з об'єктивних причин, приділяють чимало уваги минулому.

Повертаючися до Зімбардо - обов'язково перегляньте його виступ, щоб зрозуміти, як оптимальний баланс погляду на час може покращити ваше життя вже вчора.
Є люди процесу і люди результату (є ще люди існування, але про тих овочів ми зараз не будемо). Перші гадають, що правильно (за їхнім розумінням) виконуючи дії, можна досягти бажаного ними результату. Люди результату спочатку формально описують бажаний результат, а потім шукають шляхи, котрими цього результату можна досягти. Причому правильність шляхів залежить насамперед від того, чи призводять вони до результату.

Наочним свідченням такої різниці є знаменита сцена, де проти Індіани Джонса виходить араб з мечем і починає цим мечем красиво і правильно розмахувати. На що пан Джонс дістає пістолет і пристрелює того араба. Дешево, просто і ефективно. А в кіно виходить навіть видовищно.

Тому якщо ви хочете виправдань за провалений проект чи завдання - сміливо робіть все максимально правильно, чесно, толерантно і гуманно. Якщо ви хочете отримати результат, то пам'ятайте, що мета виправдовує засіб.
Сучасне “західне” суспільство, засноване на християнській традиції, побудовано на внутрішньому конфлікті. І цей конфлікт надає суспільству невротичності і перешкоджає рівномірному розвитку. Я кажу про відношення до життя і смерті, ключове питання християнської релігії, котре не було вирішено із науково-технічною революцією 19-20 століть.


Християнство привчає людей до вічного життя, водночас оминаючи і нівелюючи питання фізичної смерті людини. Воно стверджувало і стверджує, що людське тіло вторинне, а мирське життя — неважливе. А важливим є спасіння душі заради абстрактного вічного життя. При цьому підтверджень (крім сліпої віри) стосовно такого вічного життя не надається.

Читати далі...

З приколів Червоної Бурди: «… Зимой я много раз ходила в школу. В школе мне нравится, там сидишь, а учителя что-то рассказывают. И что-то пишут на доске. Это хороший опыт, он очень поможет мне во взрослой жизни, когда я буду ходить куда-нибудь на работу и там сидеть». А якщо вдуматись, то все досить погано. В школі дійсно вчать саме цьому - сидіти і щось читати, а здебільшого нічого не робити. Нас в школі гарно вчили працювати на верстатах (чому вчили дівчат, не знаю) і вклали таки в мене розуміння процесу і потяг до того, щоб робити щось руками. В фіз.-мат. ліцеї вчили шукати інформацію і міркувати - на фізиці і математиці дозволялося користуватись будь-якими джерелами включно із сусідом, тому що без міркування всі ці джерела мало чого були варті. Але це було 20 років тому. А зараз дітей невідомо чому вчать - зі старших класів ми старшу дочку забрали в [архітектурний] технікум, щоб вона вчилася реальної справи, а не протирала штани в школі.
Відвідали сьогодні виставку Миколи Пімоненка, українського художника кінця 19-го століття. Мені сподобалося, дітям менше, але хто їх питає :). Так от, Андрій Воргола судячи з усього не був винахідником поп-арту - Пімоненко створював по кілька екземплярів одної і тої ж роботи в кількох розмірах (судячи з усього для подальшого продажу). Нагадує тиражування славнозвісної банки з кетчупом Ворголою.
Виявляється (слоу...чпок) ще в 2010-му році кабінет міністрів вніс зміни до правил транслітерації імен і назв. Зокрема це актуально для закордонних паспортів. Причому, змін там було лише декілька, але в мене вийшло дві зміни в імені. Загалом те, що в мене зараз записано в паспорті, ніякого відношення до правильного англійського написання взагалі не має. Бо ідіоти - імена потрібно перекладати, а не транслітерувати. Прізвища теж краще приводити до міжнародно прийнятих форм. Тобто в паспорті жінки має писатись (можливо, за її бажанням) закінчення чоловічого роду, а не жіночого. Чому - та тому, що в чужий монастир зі своїм статутом не лізуть.
Усталый человек бредёт по пустыне. Ему ужасно плохо и дурно. В изнеможении он падает на песок, поднимает руки к небу и стонет: "Господи, как же я хочу пить!". Вдруг сверху падает лопата, человек поднимает её и начинает копать в этом месте. Буквально сразу же натыкается на подземный источник, пьёт и идёт дальше. Голос сверху: "Лопату верни!". Человек подбрасывает лопату, она исчезает. Он идёт дальше и говорит: "Господи, я ужасно хочу есть!". Сверху снова падает лопата, и человек выкапывает себе свёрток с едой. Путник утоляет голод и откуда-то сверху снова звучит голос: "Лопату верни!". Человек подбрасывает лопату, она исчезает. Он идёт дальше и снова взывает к небу: "Господи, как же я хочу женщину!". В ответ на это опять падает лопата, он хватает её, начинает остервенело копать... 5,10 метров. Ничего. Человек падает от усталости и, проклиная всё на свете, матерится: "Господи, как же я заебался!". Голос сверху: "Лопату верни!".
Амінь.
Пів-країни огидних потвор з душами Мьобіуса. А як же все було просто вирішити в 2004-2005. Пішли б вони в свою донецьку совєтську республіку, а решта країни вже була б в Європі. А тепер згниє вся країна.
Судячи з сайту Pinterest, кольори від бірюзового до морського набувають щодня більшої популярності (принаймні в США).
На молотках объяснить не получится...

Разработка тиражируемого программного обеспечения (такого ПО, которое создается один раз, а потом используется широким или не очень кругом пользователей с минимальной индивидуализацией) - один из самых хлопотных бизнесов. В случае с производством товара (и в большой степени услуг) структура затрат известна, равно как известны и остальные этапы бизнес-процесса. В случае же ПО все намного запущеннее.

Особенностей в производстве ПО очень много. Это в первую очередь удаленность потребителя и отсутствие коммуникации с ним (сказки все это, что пользователь может обратиться к производителю - делает это меньше одного процента пользователей, и прямое обращение к пользователям не работает также). Во-вторую очередь это завышенные до неадекватности ожидания пользователя.

Со стороны потребителя это выглядит просто и примитивно: "раз сделал и потом сидишь, копируешь". Да, для CD Ejector'ов (программа, которая открывает лоток CD дисковода) это так. Но при увеличении сложности начинаются нюансы (да и с самим CD Ejector'ом не все так просто - пойдут потоком жалобы, что медленно открывает или что не открывает на ноутбуках, где вообще "ручной привод").

И вот тут возникают эти самые ожидания.

В какой еще сфере деятельности вы видели такую схему использования товара: "мы забесплатно попользуемся месяц-два-шесть, за#%ем вашу службу поддержки, а потом подумаем - заплатить вам или обгадить все вокруг вас на 100 км"? (на самом деле такое есть в промышленности, когда поставляется оборудование, но там чаще всего есть обязательства пользователя оплатить фактическое использование и все обращения в поддержку).

Или ожидания получения неограниченной поддержки потому, что "я же купил программу!" (что является неверной формулировкой - куплено было право использовать программу на наших(!) условиях). И опять-таки, откажешь - пойдут изображать бегемота (видели, как он набрасывает отходы жизнедеятельности себе на хвост, который в этот момент крутится как вентилятор? Вот это оно).

Фактически, все остальные проблемы вытекают из этих двух. Когда производители выпускают зубные щетки с несменными аккумуляторами (об этом отдельно напишу, бо больная тема тоже), все сидят и помалкивают в тряпочку, потому что другого на рынке все равно нет. А когда дело доходит до ПО, то у пользователя сразу возникает ощущение, что он лицензию покупает не на право использования ПО, а на право увода в рабство всего штата сотрудников производителя.

Далее, маркетинг со своими дырками ("пользователь покупает не дрель, а дырки в стене") сослужил медвежью службу в первую очередь производителям. Не может производитель массового продукта продавать дырки. Это не его компетенция. Дырками занимаются внедренцы, с индивидуализированным подходом к каждому клиенту и железными яйнервами. Если производитель *массового* товара начнет заниматься дырками, то дрели он производить перестанет очень быстро (как, кстати, случилось с большой частью американской промышленности, о чем теперь США плачут горькими слезами).

Но мне кажется, что певичной причиной является заблуждение по поводу бесплатной тиражируемости.

ПО является очень сложной вещью, намного более сложной, чем железо. Почему - на его работу влияет намного большая комбинация факторов да и внутренняя структура ПО намного сложнее, чем материальных предметов. В такой сложной системе как автомобиль тысячи деталей, но каждая деталь разработана однажды, протестирована массово и используется на десятках миллионов автомобилей. Их комбинации (т.е. также автомобили) тестируются также массово. Разработка деталей стоит миллионы долларов. И при этом на управление автомобилем требуется получить права.

На использование ПО (и даже на его разработку) права получать не требуется. Между тем, в средней утилитке может быть 15-20-50 независимых блоков-компонентов, каждый из которых по сложности сопоставим со средней деталью автомобиля (сложность в данном случае в количестве способов ошибиться при разработке и в количестве тестов, которые нужно провести). И никто не даст миллионы долларов на разработку компонента (мы, кстати, продаем компоненты, по сложности сравнимые со, скажем, АКПП. И создавали мы их сами, своими силами, с нуля и без копейки внешних денег). После этого за компьютер садят обезьяну среднего пользователя и ожидается, что программа сама догадается, что хочет сделать пользователь, а пользователь хочет иметь всего одну кнопку "чтобы мне было хорошо". Будет такая схема работать? Конечно, нет. Только средней обезьяне это не объяснишь :(

Наше положение ухудшается тем, что в роли обезьян в нашем случае (в случае нашего бизнеса) не водитель автомобиля, а конструктор его! Средний наш клиент также не имеет миллионных бюджетов, поэтому вынужден нанимать на работу обезьян индусов с китайцами, которые работать не хотят еще больше русских, а хотят, чтобы оно все собралось само, а они только денег на всю стаю получили от заказчика. В результате обезьяны, которых и за руль то пускать нельзя, занимаются переборкой двигателя и регулировкой инжекторов.

Соответственно, вся конечная конструкция рассыпается на первом же перекрестке, а обезьяны бегут к нам с воплями "из-за вас наша программа не работает". И тут вступает в работу тех.поддержка. Которая небесплатная, а в нашем случае в роли поддержки выступают сами разработчики (которые очень дорого стоят, потому как работа сложная, а качеством мы гордимся). И уже ни о какой бесплатной тиражируемости не может идти и речи.

В свое время кто-то из Касперских (авторов антивируса) говорил, что первое же обращение в саппорт пользователя 30-долларовой лицензии делает такого пользователя убыточным для компании. Вот вам и бесплатная тиражируемость.

В среднем по индустрии прибыльность составляет 25%. Много это или мало? Вроде больше, чем в промышленности, но рынок намного более динамичен и эти 25% складываются из миллионеров типа гугля и фейсбука и тысяч еле сводящих концы с концами производителей.

Поэтому когда вы будете в следующий раз переставлять винду, подумайте, что ее сложность - на уровне шаттлов, вероятно (и разработка стоит столько же), а за штурвалом и в техниках - индусы. Тому що Глобалізація (с)
Ті, хто вводив "американський" стандарт на конверти, мабуть в школі не вчились, і не знають, що для того, щоб запхати стандартний аркуш А4 (чи А3 чи А5, пофіг) в такий конверт, треба розв'язати задачу, котра розв'язку не має взагалі. Мова йде про трисекцію кута і, відповідно, про поділ відрізку на три частини. Звісно, можна скласти вчетверо (якщо А4), але виглядатиме він потім відстійно.
Туристка чудом осталась жива, упав в реку с крокодилами А я от що думаю: гарно та компанія влаштувалась. В випадку обриву троса жертву схарчать крокодили і ніяких слідів. В принципі, можна навіть троса не прив'язувати, а так зіштовхувати.
Замість мозаїки вражень намалювали б краще туалет (тіпу сортіра, як казав відомий герой). Все одно що першого що другого в Києві немає, але туалет краще символізує те, на що перетворився Київ.
В світі існує ряд фірм, які я "на дух не переношу" (я розумію, що ті фірми моє ставлення і існування не цікавить :). Це пов'язане з їхнім корпоративним духом, що протирічить моїм правилам і установкам.

Одною з таких компаній є мережа Сільпо. Я відвідую періодично кілька магазинів мережі, і вона мене дратує. Натомість Велика Кишеня радує, навіть на Оболоні (борщагівську ВК на Гната Юри я просто любив, коли там жив). Чим мені не згодився Сільпо? По-перше, таке враження, що туди персонал набирають з тих, кого в інші подібні мережі не взяли. Я не кажу, що там всі погані - є, звісно, і нормальні робітники, але фільтрація персоналу там точно не на рівні. По-друге, сама назва бентежить. Я хоч до певного ступеню люблю і поважаю українську сільську культуру (в широкому сенсі, а не в сенсі "вихованість і інтелігентність"), але слово "сільпо" нерозривно пов'язане із сільськими магазинами з їхнім характерним асортиментом і такою ж характерною якістю (прострочений товар в "сільських" сільпо швидше норма ніж виключення). По-третє, корпоративна кольорова гама некомфортна (але це вже суб'єктивне).

Але знаєте що? Було в Києві кілька магазинів Rainford ( на Індустріальній і на Осокорках). Я спостерігав там натовпи тільки перед Новим Роком, а в пересічний день - нікого. Асортимент був незвичний для мене, але дуже приємний - там були продукти і ТМ, котрих я не бачив в інших магазинах. І от ці Rainford'и продали Сільпо. Асортимент (поки що) лишився рейнфордівським. Крім назви і дисконтних карток нічого не змінилось. Конкурентів магазину на Індустріальній як не було так і немає (є Мегамаркет на Більшовику, але він для тих, хто їде в зворотню сторону). Але після продажу магазинів Сільпо, принаймні на Індустріальній кількість відвідувачів виросла *в рази* (ввечері машину немає де поставити).

Чому? Невже людям подобається назва (зважаючи, що все інше лишилось старим) чи Сільпо проводить якісь істотні акції чи рекламні кампанії?
Як відомо, в СРСР квартири в багатоквартирних будинках мають скрізну нумерацію, тобто всі квартири нумеруються послідовно. Чи зручно це? З одного боку так, бо це не примушує клерків думати - якщо в будинку 80 квартир, то і номери будуть з 1 по 80 поспіль. З іншого боку, чи зручно цим користуватись? Звісно, ні, оскільки невідомо, в якому підїзді і на якому поверсі знаходиться потрібна квартира. Особливо незручно це стає в багатоповерхівках з одним під'їздом і 6-8 квартирами на поверсі.

Яка розумная цьому альтернатива? Очевидно, така нумерація, котра вказує і номер під'їзду і номер квартири. Наприклад, квартира №37 знаходиться в хрущовці в другому підїзді на 5-му поверсі. При зручній нумерації вона мала б номер 20501. На перший погляд, довше число складніше запам'ятати. Але є нюанс -- такий номер б'ється на логічні частини автоматично і відповідно запам'ятовується *набагато* легше, ніж, наприклад, число 134 само по собі (а квартира №134 запросто існує в довгій 9- чи 16-поверхівці з десятком під'їздів). Більше того, для пошуку квартири можна було б в більшості випадків не запам'ятовувати номер квартири на поверсі, а замість цього над дзвінком або на дверях писати номер з прізвищем (у нас в бабусиній квартирі так зроблене). Я вже не кажу, що *взагалі* при правильній постановці питання можна номер квартири не вказувати, а внизу консьєрж надаватиме цю інформацію. До речі, ще за радянських часів у нас в під'їзді в хрущовці, в якій я виріс, висіла табличка із прізвищами і ініціалами, хто є квартиронаймачем в тій чи іншій квартирі.

А які способи нумерації квартир використовуються за кордоном, ви знаєте?

Про нумерацію будинків і ділянок поговоримо іншим разом.
Читал отцовский пейджер. Много думал.

Большую часть сегодняшнего дня провел в размышлениях о роли русского мата в общении современных подростков пубертатного возраста обоих полов (перевожу на русский - почитал страничку 13-летней дочери в ВКонтакте).

Пришел к выводу, что современная молодежь совершенно не воспринимает негативную эмоциональную окраску, которую несет в себе мат. Т.е. для них мат является всего лишь варантом подросткового (как они считают) арго.

Лирическое отступление. Разве "в наши годы" было не так, спросите вы? Смею уверить, что в аналогичных кругах - нет, было не так. В мои 12 лет (под конец перестройки) я лежал в детской больнице. И как-то раз мы играли в карты, и что-то мне совсем не то выпало, что я "в сердцах" произнес "бля" (именно в такой форме, закончить слово мне не удалось). Примерно на треьей букве в палате воцарилось гробовое молчание, в котором было слышно жужжание первых мартовских мух: в палату в этот момент входила медсестра, которая услышала начало моей реплики (я медсестру не видел). Я был выведен из палаты за ухо под шепот "что теперь будет". Ничего не было, кроме того, что всем было очень стыдно.
Но почему так происходит? Причина, мне кажется, в первую очередь в безразличии взрослых. В первую очередь это проявляется в толератном отношении взрослых к мату. Когда вместо однозначного порицания ребенок видет у родителя снисхождение вида "некрасиво, но так все говорят", то у ребенка не вырабатывается инстинкт отвращения к этому самому мату. Почему-то родителям удается привить отвращение к дерьму или гниющим или испорченным продуктам и ребенок никогда не будет тянуть в рот ни того ни другого. Однако, что касается таких же отбросов в речи, то употребление оных считается приемлемым ("все же говорят").

Вторая причина - безнаказанность детей. Борьба за права детей давно превратилась в попил бюджетов (как в прямом смысле так и в смысле получения моральных "дивидендов"). Если раньше ребенка могли взять за мелкое хулиганство за руку или за ухо и отвести в милицию / к родителям, то теперь только попробуй - затаскают по [не]компетентным органам. Замечание сделать на улице ребенку - и то опасно. В школе авторитет учителей где-то на уровне технички, если не ниже (техничка не будет беспокоиться о ювеналке - она просто шваброй перетянет и тряпкой по пике даст). Т.е. мы на сегодняшний момент имеем толпы беспризорников при имеющихся родителях.

Что приводит нас к третьей причине - невнимательность со стороны родителей. Такая невнимательность влечет за собой все большее вовлечение подростка в подростковый же круг, в котором он (подросток) вырасти выше вряд ли может, и хорошо бы, чтобы он там не терял того, что успели в детстве вложить родители. Ребенок, нагруженный спортом или подростковыми клубами по интересам (туристы, художественные и музыкальные школы или группы и т.п.) будет стремиться к совершенствованию, и у него будет меньше желания тянуться в круг, где он ничего не обретает. Конечно, полностью избежать влияния этого круга вряд ли удастся, но минимизировать это влияние вполне возможно.


Короче говоря, закончилось дело тем, что пришлось найти авторские чтения Подеревьянским и Скрипкой бессмертного Гамлета (в изложении Подеревьянского) на каком-то видеохостинге и устроить коллективное их прослушивание с дочерью с целью объяснить разницу между художественным использованием непереводимых идиоматических выражений и "брудною лайкою" или использованием мата в качестве арго. Вроде поняла.
Головне в танку - ...

Коли працюєш з бджолами, головне - не забувати, що ти в масці, і не плювати, оскільки наслідки можуть бути від кумедних до фатальних.

DB query error.
Please try later.