Навіть в час, коли наземне сполучення вже не відіграє такої важливої ролі, як в давнину, геополітичне володарювання над цими землями надає суттєві переваги для того, хто здійснює контроль. Вплив (юридичний, політичний тощо) є набагато важливішим – від дозволяє брати участь і навіть тиснути на країну без необхідності фізичного контролю. Така зацікавленість сторонніх осіб і владних інститутів робить задачу створення і підтримання Української держави надвичайно складною.

На жаль, Україні не щастило з державністю. Якщо не згадувати Київську Русь, яка, казати відверто, як держава охоплювала далеко не ті землі, які зараз є українськими, то не так вже й багато часу Україна була Державою. Майже весь час, включаючи козацьку державу 15-17 століть, переважна більшість території України була або під безпосередньою владою, або під контролем сусідів — Польщі та Росії в різних їх формах, пізніше (західна частина) Австро-Угорської імперії. Але не тільки в силі сусідів справа. Ще за часів гетьманщини погляди керівництва козацької держави щодо відносин із сусідами розбігалися під впливом політичного та військового тиску, власного розуміння державних інтересів, та, на жаль, під впливом гаманця. Занадто вже ласим був шматок, щоб втриматися від можливості його поцупити. Нездарма виникло прислів’я “Де два українці, там три гетьмани”.

Останні 13 років, здавалося б, давали можливість виправити ситуацію і побудувати державу справді незалежну, захистити її від іноземного контролю, водночас встановлюючи дружні, рівноправні партнерські зв’язки як з безпосередніми сусідами, так і з іншими державами. Але цього фактично не сталося. Як і раніше, Україна розділена на дві частини, перша з яких тяжіє до Заходу, а друга до Росії. Влада, в свою чергу, тяготіє до кредо Людовіка-Сонце, який казав „Держава – це я”. Намагання перетворити керівну посаду у трон почалися ще за часів першого сучасного президента, і досягли своєї мети за часів другого. Не хочеться наводити конкретні приклади, — їх занадто багато і уважний читач легко знайде підтвердження самостійно.

Спробуємо піти шляхом одного широко відомого сучасного автора і розглянути та порівняти стан справ з державністю і співідношенням понять „країна” і „держава” в Україні та в Росії.

В радянські часи фактично не було ані країни „Україна”, ані країни „Росія”. Була єдина імперія, в якій була Система, система політичних і ідеологічних важелів, що контролювали всі сторони життя. Влада в Радянському Союзі належала Системі. В радянські вожді не були володарами самі по собі, вони були представниками, обличчям Системи, але керувала саме Система. Якщо людина починала заважати Системі, її усували від керівництва. Фактично, людина нічого не значила сама по собі. Влада не була персоналізована. Але Система не тільки існувала для себе, вона щось давала людям. Небагато, але найголовніше, -- вона давала людям віру в майбутнє, стабільність, і така віра допомагала переживати негаразди тогодення.

В сучасній Україні маємо чітке відмежування поняття „влада” від поняття „держава”, і можемо помітити, що виконавча влада ніколи не каже про себе „влада” (так же, як фараони ніколи не називали себе „фараа”). Про державу кажуть, коли необхідно обгрунтувати свої владні дії (зазвичай звучить словосполучення „інтереси держави”). Коли щось відбувається в Україні, то мова йде про „країну”. Цим самим влада фактично дистанцює себе від подій в державі. Влада каже „я керую, країна живе під моїм керівництвом”. Але влада нічого не дає населенню. Всі її обіцянки є підкуп виборців, „відкат” для того, щоб особи, які є при владі, мали можливість існувати далі нічого не змінюючи. Водночас народ відповідає владі взаємністю, відділяючи державу від себе. Держава стає для громадянина опонентом, який ускладнює життя. Неможливість „виграти” у влади (яка більшість часу в історії була до того ж нав’язаною, чужою, іноземною) веде до того, що в житті багатьох українців сформувалося кредо „моя хата з краю”, тобто громадянин відмовляється від участі в діях на стороні держави, включаючи поліичну активність. Це знов таки надає владі більше можливостей для дій, що не відповідають не тільки інтересам суспільства, але й закону. Коли громадянин ототожнює себе з населенням та територією, то відношення до влади стає відношенням до держави. Автор чув такий вираз „я люблю і кохаю свою країну, але геть не спримаю державу”. Саме владу не сприймає автор цього виразу, а не державу. Що ж робити – впроваджувати в життя гасло „всю владу народу”? Це вже було, і наслідки таких дій в минулому знайомі усім.

Може скопіювати модель східного сусіда, як це час від часу роблять депутати при створенні законів?

Росія кардинально відрізняється наявністю своєї вираженої державності. Недарма без малого три сотні років це була не просто держава, а імперія. В Росії дух державності підтримувався і підтримується церквою, школою, армією. Патріотична ідея змішується з ідеєю державницькою. Стверджується, що народ є держава, держава є влада. Держава приймає безпосередню участь в житті кожної людини, держава владна над усіма сторонами життя людини. А це є ознакою тоталітарного суспільства. Тоталітаризм звичайно іде поруч з диктатурою, але це є різні речі. Багато диктатур не являють собою тоталітарні системи. Але в Росії відбудовується імперія в її найбільш невільному стані, тобто в стані тотального контролю над людьми, який відбувався за часів правління Сталіна. Відбудовується і Система. Поки що вона слабка, але патріотична ідея може бути тим ідеологічним грунтом, що замінить комуністичні ідеї радянського союзу. Може здатися що це не так і ніякої відбудови імперії не відбувається, але сама специфіка побудови тоталітарного режиму полягає в тому, що влада діє від імені народу і влада різними способами робить так, що народ виконує те, об що влада не хоче „бруднити руки”. Наприклад, ми можемо розглянути питання „боротьби” з таким явищем, як шовінізм і новітній російський фашизм. Держава, яка декларує боротьбу з цими явищами (що виникають переважно серед верств людей з низьким соціальним і освітнім рівнем), фактично сприяє народженню та становленню шовінізму і фашизму — існуюча політика „підтримки інтересів Росії і захисту російських громадян в сусідніх державах” створює у людей почуття своєї вищості за інші національності. Це насамперед стосується українців, які історично були на положенні другорядної і „прислужницької” народності в Російськіх імперіях, але й до кавказьких народів ставлення не набагато краще. Завойовані або оманою отримані землі сприймаються російським пересічним громадянином як „спокон віку російські”. Нещодавно я зустрів вираз, що відображає цілий ряд проблем України: „Україна – країна, періферійний характер якої закладений в самій її назві” (слід згадати, що географічний центр Європи знаходиться в Україні).

На жаль, технології маніпулювання народом в Росії відпрацьовані достатньо для того, щоб відбудувати тоталітаризм раніше, ніж народ прокинеться. Та й історична традиція мати царя не сприяє розвитку вільного громадського суспільства (а двох царів мати ще нікому не вдавалося).

Як ми бачимо, і відокремлення влади від народу, і єднання їх в одній сутності не ведуть до дійсного добробуту країни. В першому випадку маємо волюнтаризм влади та повну апатію народу, в іншому маємо політичний устрій тоталітарного характеру. Чи є ще варіанти? Так, звичайно. Досить уважно придивитися на владні інститути та традиції управління в Західній Європі, щоб зрозуміти можливий вихід. Причому, на Сполучені Штати озиратися немає сенсу – події останнії років показують, що влада там маніпулює громадською свідомістю, теж набуваючи ознак тоталітарного режиму. А от в Західній Європі громадська думка має надзвичайно великі сили в аспекті контролю за владою. Ми навіть можемо сказати, що влада є слугою держави. Жодна влада не є вічною (на відмінність від населення та території), і кожна влада повинна це розуміти. І мати силу піти коли її час пройшов. Водночас і народ має чималий шанс відійти від національної традиції відокремленості і нарешті дати собі раду, обравши таку владу, яка буде працювати в інтересах країни і держави, а не своєї кишені. Можливо тоді і державу люди почнуть любити?