Роздуми

Купую тільки що морозиво в одному ТРЦ. Переді мною купує морозиво товста дівчина років 11-12. Не пухка, а саме товста (і геть некрасива і не треба про гидке каченя - не той випадок). А в руках в неї свіжий огризок в якомусь чохлі як раз з тих, котрі купують дівчата 11-13 років (в 13 вони вже щось більше пристойне купують). Вдягнена дівчина невідповідно до телефону. І так мені її чомусь шкода стало, але не як дівчину, а як абстрацію: замість того, щоб навчити дівчину не жерти солодощі і загнати її в спортивну секцію батьки компенсують її комплекси (перепрошую за тавтологію) купівлею iPhone'а щоб не на останні гроші. Між тим за вартість цього iPhone'а можна було купити абонемент на фітнес на пів-року так точно, і це зняло б проблеми дівчини набагато швидше, ніж iPhone. Але ж то треба дупу відірвати, ходити (або водити).

Здається, дехто занадто серйозно ставиться до життя. Є два способи вирішувати будь-яку життєву задачу (це стосується не тільки і не стільки обговорюваної задачки, а взагалі). В першому можна докладати всіх зусиль до її розв'язання, боротися до переможного кінця. Наслідком зазвичай буває або розчарування, оскільки задоволення від її вирішення не виправдовує витрачених зусиль, або обурення, якщо задача не піддалася вирішенню з будь-яких причин (і при цьому відчувається власна недоробка). Другий спосіб - це побудувати свою подальшу діяльність так, щоб та діяльність ніяк не залежала від вирішення чи не вирішення задачі. Тобто звести *важливість* задачі до нуля. Тоді не виникає жодної реакції (крім "ну і хрін з нею, проїхали") в разі нерозв'язання, а от ймовірність розв'язання значно збільшується. Чому? Читайте Трансерфінг Реальності.

Один із співробітників (кандидат наук, реально рухає науку) поїхав в США рухати науку там, отже коли у нас північ, у них середина дня. І виникла розмова на тему, чому його однолітки (26-27 років) здебільшого вже склали руки і вперед рухатись (ані в оснобистому, ані в професійному розвитку) не хочуть. Я ніколи з однолітками не спілкувався, а на старших орієнтуватись не можна, бо вони росли в трохи інші часи (3-4 роки різниці в сумбурні 80-ті і 90-ті -- це було суттєво). Тому я навіть не знав, що йому відповісти. Дійшли висновку, що згідно піраміди Маслова більшість населення в будь-якій віковій категорії має бути стадом, яке тільки і цікавиться, щоб як той хом'як, пожрать, поспать і не здохнуть. А чим реально займаються ті, кому зараз 27-32 (тобто до "віку Христа", коли, вважається, йде перехід від молодості до дорослості)? Дивляться кіно з пивом перед телевізором? Туризм, як на мене, це те ж кіно, тільки вигляд з боку?

Это просто epic fail. Почему? Потому, что программисту переквалифицироваться в управдомы копипастеры и "подняться" до 1600 долларов в месяц - это см.выше. То ли я оторвался от мира, то ли мир катится в п ж хрен знает куда, он там катится, но тенденция налицо.

Тотальное оглупение. Причины этого просты - человек перегружен информацией. Как раз сегодня с женой обсуждали, сидя в макдональдсе (зажигательные органы власти сказали, что до обеда не успеют, на процедуру нужно полтора часа, а мы пришли за 45 минут до обеда, в результате они после обеда с новыми силами справились за 28 минут / я засекал / , короче, мы пошли убивать время в макдональдс).

Сидя за столиком я получаю информацию звуковую (бубнеж по радио, которое зачем-то крутят в макдональдсе), вкусово-обонятельно-осязательную (вкус, запах и консистенция пищи), визуальную (реклама блюд на подносе, реклама кучи фирм и органов за окном). Радует еще, что пол не шатается и температура стабильна (вы же помните, у человека есть еще несколько органов чувств - положения в пространстве, изменения температуры и течения времени).
И после такой атаки человек может хотеть что-то читать? Вы удивитесь, но посреди этого бедлама я увидел студентку с нетбуком и целый столик явно деловых людей, с двумя большими ноутами, решавших деловой вопрос.

Дальнейшее описывал еще Клиффорд Саймак - улицы, на которых рекламу доставляют прямо на сетчатку глаза, чтобы невозможно было уклониться. Не так много времени прошло, но реклама уже к этому идет. Так что ждем-с. А начинается все невинно - с тупеньких картинок, будоражащих рецепторы прикольности в мозгу.