Роздуми

Хтось сказав, що в житті важливо не те, скільки ти прожив, а те, скільки тобі лишилося. І кожен день, враховуючи день народження, рівною мірою скорочує цей термін. З огляду на це святкувати дні народження і взагалі на них зважати вважаю безглуздим.

Кай Хансен і Михаель Кіске з оригінального складу Helloween зібралися і створили гурт Unisonic. Логічно було б очікувати, що за стилем це ранній Helloween. Але на жаль вийшов Helloween часів альбомів pink bubbles go ape і Chameleon, після яких Кіске попросили з Helloween'у (Хансен пішов раніше, не витримавши мабуть такого сорому). Або Def Leppard. Короче, шлак такий, що я навіть в архіві їх зберігати не буду.

В світі існує ряд фірм, які я "на дух не переношу" (я розумію, що ті фірми моє ставлення і існування не цікавить . Це пов'язане з їхнім корпоративним духом, що протирічить моїм правилам і установкам.

Одною з таких компаній є мережа Сільпо. Я відвідую періодично кілька магазинів мережі, і вона мене дратує. Натомість Велика Кишеня радує, навіть на Оболоні (борщагівську ВК на Гната Юри я просто любив, коли там жив). Чим мені не згодився Сільпо? По-перше, таке враження, що туди персонал набирають з тих, кого в інші подібні мережі не взяли. Я не кажу, що там всі погані - є, звісно, і нормальні робітники, але фільтрація персоналу там точно не на рівні. По-друге, сама назва бентежить. Я хоч до певного ступеню люблю і поважаю українську сільську культуру (в широкому сенсі, а не в сенсі "вихованість і інтелігентність"), але слово "сільпо" нерозривно пов'язане із сільськими магазинами з їхнім характерним асортиментом і такою ж характерною якістю (прострочений товар в "сільських" сільпо швидше норма ніж виключення). По-третє, корпоративна кольорова гама некомфортна (але це вже суб'єктивне).

Але знаєте що? Було в Києві кілька магазинів Rainford ( на Індустріальній і на Осокорках). Я спостерігав там натовпи тільки перед Новим Роком, а в пересічний день - нікого. Асортимент був незвичний для мене, але дуже приємний - там були продукти і ТМ, котрих я не бачив в інших магазинах. І от ці Rainford'и продали Сільпо. Асортимент (поки що) лишився рейнфордівським. Крім назви і дисконтних карток нічого не змінилось. Конкурентів магазину на Індустріальній як не було так і немає (є Мегамаркет на Більшовику, але він для тих, хто їде в зворотню сторону). Але після продажу магазинів Сільпо, принаймні на Індустріальній кількість відвідувачів виросла *в рази* (ввечері машину немає де поставити).

Чому? Невже людям подобається назва (зважаючи, що все інше лишилось старим) чи Сільпо проводить якісь істотні акції чи рекламні кампанії?

Большую часть сегодняшнего дня провел в размышлениях о роли русского мата в общении современных подростков пубертатного возраста обоих полов (перевожу на русский - почитал страничку 13-летней дочери в ВКонтакте).

Пришел к выводу, что современная молодежь совершенно не воспринимает негативную эмоциональную окраску, которую несет в себе мат. Т.е. для них мат является всего лишь варантом подросткового (как они считают) арго.

Лирическое отступление. Разве "в наши годы" было не так, спросите вы? Смею уверить, что в аналогичных кругах - нет, было не так. В мои 12 лет (под конец перестройки) я лежал в детской больнице. И как-то раз мы играли в карты, и что-то мне совсем не то выпало, что я "в сердцах" произнес "бля" (именно в такой форме, закончить слово мне не удалось). Примерно на треьей букве в палате воцарилось гробовое молчание, в котором было слышно жужжание первых мартовских мух: в палату в этот момент входила медсестра, которая услышала начало моей реплики (я медсестру не видел). Я был выведен из палаты за ухо под шепот "что теперь будет". Ничего не было, кроме того, что всем было очень стыдно.

Но почему так происходит? Причина, мне кажется, в первую очередь в безразличии взрослых. В первую очередь это проявляется в толератном отношении взрослых к мату. Когда вместо однозначного порицания ребенок видет у родителя снисхождение вида "некрасиво, но так все говорят", то у ребенка не вырабатывается инстинкт отвращения к этому самому мату. Почему-то родителям удается привить отвращение к дерьму или гниющим или испорченным продуктам и ребенок никогда не будет тянуть в рот ни того ни другого. Однако, что касается таких же отбросов в речи, то употребление оных считается приемлемым ("все же говорят").

Вторая причина - безнаказанность детей. Борьба за права детей давно превратилась в попил бюджетов (как в прямом смысле так и в смысле получения моральных "дивидендов"). Если раньше ребенка могли взять за мелкое хулиганство за руку или за ухо и отвести в милицию / к родителям, то теперь только попробуй - затаскают по [не]компетентным органам. Замечание сделать на улице ребенку - и то опасно. В школе авторитет учителей где-то на уровне технички, если не ниже (техничка не будет беспокоиться о ювеналке - она просто шваброй перетянет и тряпкой по пике даст). Т.е. мы на сегодняшний момент имеем толпы беспризорников при имеющихся родителях.

Что приводит нас к третьей причине - невнимательность со стороны родителей. Такая невнимательность влечет за собой все большее вовлечение подростка в подростковый же круг, в котором он (подросток) вырасти выше вряд ли может, и хорошо бы, чтобы он там не терял того, что успели в детстве вложить родители. Ребенок, нагруженный спортом или подростковыми клубами по интересам (туристы, художественные и музыкальные школы или группы и т.п.) будет стремиться к совершенствованию, и у него будет меньше желания тянуться в круг, где он ничего не обретает. Конечно, полностью избежать влияния этого круга вряд ли удастся, но минимизировать это влияние вполне возможно.

Короче говоря, закончилось дело тем, что пришлось найти авторские чтения Подеревьянским и Скрипкой бессмертного Гамлета (в изложении Подеревьянского) на каком-то видеохостинге и устроить коллективное их прослушивание с дочерью с целью объяснить разницу между художественным использованием непереводимых идиоматических выражений и "брудною лайкою" или использованием мата в качестве арго. Вроде поняла.

Купую тільки що морозиво в одному ТРЦ. Переді мною купує морозиво товста дівчина років 11-12. Не пухка, а саме товста (і геть некрасива і не треба про гидке каченя - не той випадок). А в руках в неї свіжий огризок в якомусь чохлі як раз з тих, котрі купують дівчата 11-13 років (в 13 вони вже щось більше пристойне купують). Вдягнена дівчина невідповідно до телефону. І так мені її чомусь шкода стало, але не як дівчину, а як абстрацію: замість того, щоб навчити дівчину не жерти солодощі і загнати її в спортивну секцію батьки компенсують її комплекси (перепрошую за тавтологію) купівлею iPhone'а щоб не на останні гроші. Між тим за вартість цього iPhone'а можна було купити абонемент на фітнес на пів-року так точно, і це зняло б проблеми дівчини набагато швидше, ніж iPhone. Але ж то треба дупу відірвати, ходити (або водити).

В нічних зимових прогулянках є свій неповторний шарм. По-перше, тихо - природа спить, вітру немає, сніг глушить звуки. По-друге, коли повертаєшся в будинок, хай навіть в ньому 15 градусів, по тілу йде хвиля тепла, і це зігріває більше, ніж тепло будинку само по собі. Але зима - зло.

(disclaimer: я к евреям вообще и к иудеям в частности отношусь разносторонне, но в любом случае обвинить меня в антисемитизме никому не удастся, ибо нет его у меня)

Леонид Невзлин в своем блоге поставил интересный вопрос -- что важнее, спасение еврейских детей от уничтожения нацистами 60 лет назад или борьба со свехрхпотреблением, которое уже сегодня приводит к смерти миллионов. Естественно, уклон был в сторону еврейских детей, но, как мне показалось, мне удалось донести до Леонида мысль о том, что сверхпотребление - опасность, все-таки, весьма немаленькая, а, главное, общечеловеческая (в отличие от).

И тут ... на арене ... клоуны!!! Какая-то (по-видимому) еврейская (вероятно) бабушка, слинявшая из Украины с целью поднятия целины на иерусалимщине и в примертвоморье (а может это была бородатая девочка-некрозоофил, кто их, этих коней виртуальных разберет), с огромным, невыразимо неподъемным мешком жизненного опыта, и вторым таким же мешком самомнения, обрушила на меня весь груз мировой сионистской скорби. Только тот факт, что я высказался ЖЖ интеллигентного и сдержанного человека избавил меня от превращения в соляной столб и горения в геенне огненной, что безусловно ждало бы меня в случае, если бы я высказывался в журнале сантехника Васи. Что заставляет меня подумать о пересмотре своего взгляда на проблему холокоста: я начинаю подозревать, что слухи о смери эмира скольки-то миллионов евреев могут быть несколько преувеличены неадекватными бабушками пропагандой в целях укрепления национального самосознания (впрочем, по поводу пропаганды я могу только по-белому позавидовать государству Израиль).

Мертвые хоронят своих мертвецов ...

disclaimer 2: я не отрицаю Холокост и не ставлю под сомнение существование доктрины окончательного решения еврейского вопроса нацистами.

Хочу подякувати користувачеві , який мене забанив зі свого журналу. Це дало мені привід і поштовх скоротити перелік друзів на декілька журналів, які були чимось на кшталт соняшникового насіння - лузгати його шкідливо (для зубів) , а зупинитись неможливо - рука сама тягнеться. Так і з цими журналами - нотифікації про нові записи приходять кожні Х хвилин і хочеш не хочеш доводиться відволікатись.
.
Тепер стрічка друзів стала набагато чистішою і розумнішою (інтелектуальнішою). Сподіваюсь, що це допоможе моїм нечисленним читачам знайти собі справді корисне читання і не продиратися крім купи копі-пастів і краденого "гумористичного" (а в більшості своїй низькопробного) контенту. А ще часу побільшало і сил. Але до цього є ще одна причина, про яку я напишу окремо завтра. Ще раз дякую, Ігоре.

З нехудожньої літератури мені найбільше подобається читати книжки, що розкривають деталі певної професії. Вони наче розкривають таємницю, водночас розкладаючи по полицям технологію виконання тої чи іншої справи. Частково це схоже на детектив, частково на підручник, частково на розважальний чи навіть гумористичний твір. Читання книжок, написаних режисерами чи письменниками про їхню професію, дозволяє зазирнути в чуже життя, навіть прожити його разом з автором.

Цим такі книжки набагато цікавіші за художні твори, - вони справжні. Водночас після читання книги про мистецтво припиняєш оцінювати зразки цього мистецтва як твори, і починаєш розбирати їх на деталі, видивлятись ті чи інші творчі та технічні рішення, шукати мотиви та обгрунтування автора. Так, у фільмах я бачу лише акторів і операторів, реквізит і антураж, а не той світ, який хотів створити режисер. До картини я намагаюсь підійти з точки зору аналіза, що його проводять мистецтвознавці, а на годинник я дивлюсь як на складний механізм з пружинами і колещатами, а не як на прилад, для показу часу.