Роздуми

З приколів Червоної Бурди: «… Зимой я много раз ходила в школу. В школе мне нравится, там сидишь, а учителя что-то рассказывают. И что-то пишут на доске. Это хороший опыт, он очень поможет мне во взрослой жизни, когда я буду ходить куда-нибудь на работу и там сидеть». А якщо вдуматись, то все досить погано. В школі дійсно вчать саме цьому - сидіти і щось читати, а здебільшого нічого не робити. Нас в школі гарно вчили працювати на верстатах (чому вчили дівчат, не знаю) і вклали таки в мене розуміння процесу і потяг до того, щоб робити щось руками. В фіз.-мат. ліцеї вчили шукати інформацію і міркувати - на фізиці і математиці дозволялося користуватись будь-якими джерелами включно із сусідом, тому що без міркування всі ці джерела мало чого були варті. Але це було 20 років тому. А зараз дітей невідомо чому вчать - зі старших класів ми старшу дочку забрали в [архітектурний] технікум, щоб вона вчилася реальної справи, а не протирала штани в школі.
Хтось сказав, що в житті важливо не те, скільки ти прожив, а те, скільки тобі лишилося. І кожен день, враховуючи день народження, рівною мірою скорочує цей термін. З огляду на це святкувати дні народження і взагалі на них зважати вважаю безглуздим.
Усталый человек бредёт по пустыне. Ему ужасно плохо и дурно. В изнеможении он падает на песок, поднимает руки к небу и стонет: "Господи, как же я хочу пить!". Вдруг сверху падает лопата, человек поднимает её и начинает копать в этом месте. Буквально сразу же натыкается на подземный источник, пьёт и идёт дальше. Голос сверху: "Лопату верни!". Человек подбрасывает лопату, она исчезает. Он идёт дальше и говорит: "Господи, я ужасно хочу есть!". Сверху снова падает лопата, и человек выкапывает себе свёрток с едой. Путник утоляет голод и откуда-то сверху снова звучит голос: "Лопату верни!". Человек подбрасывает лопату, она исчезает. Он идёт дальше и снова взывает к небу: "Господи, как же я хочу женщину!". В ответ на это опять падает лопата, он хватает её, начинает остервенело копать... 5,10 метров. Ничего. Человек падает от усталости и, проклиная всё на свете, матерится: "Господи, как же я заебался!". Голос сверху: "Лопату верни!".
Амінь.
Кай Хансен і Михаель Кіске з оригінального складу Helloween зібралися і створили гурт Unisonic. Логічно було б очікувати, що за стилем це ранній Helloween. Але на жаль вийшов Helloween часів альбомів pink bubbles go ape і Chameleon, після яких Кіске попросили з Helloween'у (Хансен пішов раніше, не витримавши мабуть такого сорому). Або Def Leppard. Короче, шлак такий, що я навіть в архіві їх зберігати не буду.
В мене вдома і в офісі були однакові Jumbo чашки для чаю на 740 мл. Офісну коцнув - відбив ручку. Заїхав в Мегамаркет купити таку саму - немає. І тут мені спала на думку ідея, як урізноманітнювати собі життя. Хтось міняє машини, житло, дружин врешті решт. А можна обійтися посудом. Кожен місяць купувати нову чашку (а стару обов'язково бити). При цьому купувати не аби що, а шукати якісь оригінальні рішення, напр. поставити собі задачу: серед літа купити чашку з дном у формі сніжинки. Або чашку із рельєфною фігуркою гнома на боці. Китайці зараз все роблять, то можна і таке (і не таке) знайти.
В світі існує ряд фірм, які я "на дух не переношу" (я розумію, що ті фірми моє ставлення і існування не цікавить :). Це пов'язане з їхнім корпоративним духом, що протирічить моїм правилам і установкам.

Одною з таких компаній є мережа Сільпо. Я відвідую періодично кілька магазинів мережі, і вона мене дратує. Натомість Велика Кишеня радує, навіть на Оболоні (борщагівську ВК на Гната Юри я просто любив, коли там жив). Чим мені не згодився Сільпо? По-перше, таке враження, що туди персонал набирають з тих, кого в інші подібні мережі не взяли. Я не кажу, що там всі погані - є, звісно, і нормальні робітники, але фільтрація персоналу там точно не на рівні. По-друге, сама назва бентежить. Я хоч до певного ступеню люблю і поважаю українську сільську культуру (в широкому сенсі, а не в сенсі "вихованість і інтелігентність"), але слово "сільпо" нерозривно пов'язане із сільськими магазинами з їхнім характерним асортиментом і такою ж характерною якістю (прострочений товар в "сільських" сільпо швидше норма ніж виключення). По-третє, корпоративна кольорова гама некомфортна (але це вже суб'єктивне).

Але знаєте що? Було в Києві кілька магазинів Rainford ( на Індустріальній і на Осокорках). Я спостерігав там натовпи тільки перед Новим Роком, а в пересічний день - нікого. Асортимент був незвичний для мене, але дуже приємний - там були продукти і ТМ, котрих я не бачив в інших магазинах. І от ці Rainford'и продали Сільпо. Асортимент (поки що) лишився рейнфордівським. Крім назви і дисконтних карток нічого не змінилось. Конкурентів магазину на Індустріальній як не було так і немає (є Мегамаркет на Більшовику, але він для тих, хто їде в зворотню сторону). Але після продажу магазинів Сільпо, принаймні на Індустріальній кількість відвідувачів виросла *в рази* (ввечері машину немає де поставити).

Чому? Невже людям подобається назва (зважаючи, що все інше лишилось старим) чи Сільпо проводить якісь істотні акції чи рекламні кампанії?
LJTimes доставив мені оцей запис про карго-культ. І маю сказати, що він таки добре пояснює, чому Бутусов в своєму сучасному стані співає всяку нісенітницю. Ще маю сказати (про що в статті не кажуть), що у Бутусова до всього ж православіє головного мозку в запущеній формі, але це вторинний чинник.
Читал отцовский пейджер. Много думал.

Большую часть сегодняшнего дня провел в размышлениях о роли русского мата в общении современных подростков пубертатного возраста обоих полов (перевожу на русский - почитал страничку 13-летней дочери в ВКонтакте).

Пришел к выводу, что современная молодежь совершенно не воспринимает негативную эмоциональную окраску, которую несет в себе мат. Т.е. для них мат является всего лишь варантом подросткового (как они считают) арго.

Лирическое отступление. Разве "в наши годы" было не так, спросите вы? Смею уверить, что в аналогичных кругах - нет, было не так. В мои 12 лет (под конец перестройки) я лежал в детской больнице. И как-то раз мы играли в карты, и что-то мне совсем не то выпало, что я "в сердцах" произнес "бля" (именно в такой форме, закончить слово мне не удалось). Примерно на треьей букве в палате воцарилось гробовое молчание, в котором было слышно жужжание первых мартовских мух: в палату в этот момент входила медсестра, которая услышала начало моей реплики (я медсестру не видел). Я был выведен из палаты за ухо под шепот "что теперь будет". Ничего не было, кроме того, что всем было очень стыдно.
Но почему так происходит? Причина, мне кажется, в первую очередь в безразличии взрослых. В первую очередь это проявляется в толератном отношении взрослых к мату. Когда вместо однозначного порицания ребенок видет у родителя снисхождение вида "некрасиво, но так все говорят", то у ребенка не вырабатывается инстинкт отвращения к этому самому мату. Почему-то родителям удается привить отвращение к дерьму или гниющим или испорченным продуктам и ребенок никогда не будет тянуть в рот ни того ни другого. Однако, что касается таких же отбросов в речи, то употребление оных считается приемлемым ("все же говорят").

Вторая причина - безнаказанность детей. Борьба за права детей давно превратилась в попил бюджетов (как в прямом смысле так и в смысле получения моральных "дивидендов"). Если раньше ребенка могли взять за мелкое хулиганство за руку или за ухо и отвести в милицию / к родителям, то теперь только попробуй - затаскают по [не]компетентным органам. Замечание сделать на улице ребенку - и то опасно. В школе авторитет учителей где-то на уровне технички, если не ниже (техничка не будет беспокоиться о ювеналке - она просто шваброй перетянет и тряпкой по пике даст). Т.е. мы на сегодняшний момент имеем толпы беспризорников при имеющихся родителях.

Что приводит нас к третьей причине - невнимательность со стороны родителей. Такая невнимательность влечет за собой все большее вовлечение подростка в подростковый же круг, в котором он (подросток) вырасти выше вряд ли может, и хорошо бы, чтобы он там не терял того, что успели в детстве вложить родители. Ребенок, нагруженный спортом или подростковыми клубами по интересам (туристы, художественные и музыкальные школы или группы и т.п.) будет стремиться к совершенствованию, и у него будет меньше желания тянуться в круг, где он ничего не обретает. Конечно, полностью избежать влияния этого круга вряд ли удастся, но минимизировать это влияние вполне возможно.


Короче говоря, закончилось дело тем, что пришлось найти авторские чтения Подеревьянским и Скрипкой бессмертного Гамлета (в изложении Подеревьянского) на каком-то видеохостинге и устроить коллективное их прослушивание с дочерью с целью объяснить разницу между художественным использованием непереводимых идиоматических выражений и "брудною лайкою" или использованием мата в качестве арго. Вроде поняла.
Була в мене електрична викрутка, куплена за приблизно $10. Користувався я нею аби не десяток разів за 3-4 роки (просто не пам'ятаю, коли купував, тому ані ціни справжньої, ані терміну). І от з'ясувалося, що вона не тримає заряд. Я ту викрутку розібрав і виявилось, що там стоїть три акумулятора АА , на 600 (!) мАг кожен. Акумулятори спаяні між собою і нормально їх замінити можливості немає. І от тут я замислився. Спочатку я хотів вилаятися з приводу того, що річ одноразова і з-за якихось довбаних акумуляторів доводиться викидати функціонуючу річ. А потім подумав - якщо поставити туди три нормальні акумулятори, то за їх ціну можна купити ще одну таку саму викрутку. От і маємо парадокс - краще робити якісні речі (але дорожчі) із можливістю ремонту, чи краще робити одноразові речі, і замінювати їх? Відповідь завтра.
Купую тільки що морозиво в одному ТРЦ. Переді мною купує морозиво товста дівчина років 11-12. Не пухка, а саме товста (і геть некрасива і не треба про гидке каченя - не той випадок). А в руках в неї свіжий огризок в якомусь чохлі як раз з тих, котрі купують дівчата 11-13 років (в 13 вони вже щось більше пристойне купують). Вдягнена дівчина невідповідно до телефону. І так мені її чомусь шкода стало, але не як дівчину, а як абстрацію: замість того, щоб навчити дівчину не жерти солодощі і загнати її в спортивну секцію батьки компенсують її комплекси (перепрошую за тавтологію) купівлею iPhone'а щоб не на останні гроші. Між тим за вартість цього iPhone'а можна було купити абонемент на фітнес на пів-року так точно, і це зняло б проблеми дівчини набагато швидше, ніж iPhone. Але ж то треба дупу відірвати, ходити (або водити).
Дивна штука доля. Я сьогодні перший раз за 5 років зіткнувся (в тому ж плебейському Ашані) із абсолютно неадекватним і необгрунованим, можна сказати, диким, хамством. І йшло воно з боку не старої матрони чи якогось хріна з бугра, а від нестарої пари з дитиною. Оскільки я хворію і погано себе почуваю, то в розбірки я не поліз, але до кінця дня прокручував в мозку ситуацію і думав, як би мало сенс з неї виходити.

Аж ось мені доля підкинула відповідь у вигляді дуже цікавого і корисного тексту. Чесно кажучи, з моїм правдолюбством і ініціативністю я в здоровому стані міг би "по місцю" набити пику (причому, з наслідками для здоров'я опонента), і потім, відповідно, присісти. Я це розумів і на місці, але не настільки чітко, як після читання статті. Так що рекомендую. Довго, але дуже актуально, з прикладами і поясненнями. І, до речі, автор українець.

Прежде всего, старайтесь как можно дольше щадить противника, насколько это возможно. Как это? Например, если есть выбор ударить в голову кулаком или открытой ладонью – бейте ладонью. У вас нокаутирующий удар и есть возможность ударить в глаз или в челюсть – бейте в челюсть. Поломанная челюсть восстановится, а выбитый глаз нет. То же самое касается и ударов ногами…

Если есть выбор между бить или бороть – борите и т.д.

Для чего это нужно? Интересный вопрос!

Это нужно для обеспечения будущего. Для ближайшего будущего: «у следователя» и «на суде» это зачтется. А еще для более дальней перспективы, поскольку человек, поступающий коварно и немилосердно, всегда получит возмездие от судьбы, причём такой же монетой. Проверено многими поколениями со времен зарождения человечества и по сей день. Оно вам надо еще раз проверять?

В нічних зимових прогулянках є свій неповторний шарм. По-перше, тихо - природа спить, вітру немає, сніг глушить звуки. По-друге, коли повертаєшся в будинок, хай навіть в ньому 15 градусів, по тілу йде хвиля тепла, і це зігріває більше, ніж тепло будинку само по собі. Але зима - зло.
Старша дочка в мене, хоча їй тільки через місяць буде 13, раннього розвитку і вже хоч на подіум виставляй - струнка, довгонога і красива (вся в мене, короче :). Ведемо сьогодні розмову: Аліса: Наші хлопці тільки про ком'ютерні ігри розмови і ведуть. Starcraft, Відьмак, і ... (забув, що третє). А з дівчатами майже не спілкуються. Я: Ну Алісо, розумієш, в хлопців в цьому віці ще ті химічні речовини не виробляються, щоб на дівчат дивитись. Аліса: Нєєєє, так то вони на наших не дивляться! І виникла в мене думка:, що жінку чоловік завойовує (як подія), а постійну увагу приділяти він може за своєю природою тільки своїм іграшкам. Або жінці, яка є іграшкою. Жінок же це не влаштовує - вони і іграшками бути не хочуть, і постійної уваги вимагають. От з цього і виникає конфлікт статей.
(disclaimer: я к евреям вообще и к иудеям в частности отношусь разносторонне, но в любом случае обвинить меня в антисемитизме никому не удастся, ибо нет его у меня)

Леонид Невзлин в своем блоге поставил интересный вопрос -- что важнее, спасение еврейских детей от уничтожения нацистами 60 лет назад или борьба со свехрхпотреблением, которое уже сегодня приводит к смерти миллионов. Естественно, уклон был в сторону еврейских детей, но, как мне показалось, мне удалось донести до Леонида мысль о том, что сверхпотребление - опасность, все-таки, весьма немаленькая, а, главное, общечеловеческая (в отличие от).

И тут ... на арене ... клоуны!!! Какая-то (по-видимому) еврейская (вероятно) бабушка, слинявшая из Украины с целью поднятия целины на иерусалимщине и в примертвоморье (а может это была бородатая девочка-некрозоофил, кто их, этих коней виртуальных разберет), с огромным, невыразимо неподъемным мешком жизненного опыта, и вторым таким же мешком самомнения, обрушила на меня весь груз мировой сионистской скорби. Только тот факт, что я высказался ЖЖ интеллигентного и сдержанного человека избавил меня от превращения в соляной столб и горения в геенне огненной, что безусловно ждало бы меня в случае, если бы я высказывался в журнале сантехника Васи. Что заставляет меня подумать о пересмотре своего взгляда на проблему холокоста: я начинаю подозревать, что слухи о смери эмира скольки-то миллионов евреев могут быть несколько преувеличены неадекватными бабушками пропагандой в целях укрепления национального самосознания (впрочем, по поводу пропаганды я могу только по-белому позавидовать государству Израиль).

Мертвые хоронят своих мертвецов ...

disclaimer 2: я не отрицаю Холокост и не ставлю под сомнение существование доктрины окончательного решения еврейского вопроса нацистами.
Другу ніч поспіль в голову приходять геніальні думки, які я запам'ятовую, щоб зранку записати. Звісно, зранку нічого, крім самого факту наявності тих думок, не пам'ятаю. Чому б не записати прямо вночі? Треба вмикати світло, тягнутись за телефоном, потім довго княпати на клавіатурі. Ліньки. Сьогодні візьму записника до ліжка. Поради брати з собою до ліжка секретарку не приймаються - дружина навряд чи дозволить.
Хочу подякувати користувачеві , який мене забанив зі свого журналу. Це дало мені привід і поштовх скоротити перелік друзів на декілька журналів, які були чимось на кшталт соняшникового насіння - лузгати його шкідливо (для зубів) , а зупинитись неможливо - рука сама тягнеться. Так і з цими журналами - нотифікації про нові записи приходять кожні Х хвилин і хочеш не хочеш доводиться відволікатись.
.
Тепер стрічка друзів стала набагато чистішою і розумнішою (інтелектуальнішою). Сподіваюсь, що це допоможе моїм нечисленним читачам знайти собі справді корисне читання і не продиратися крім купи копі-пастів і краденого "гумористичного" (а в більшості своїй низькопробного) контенту. А ще часу побільшало і сил. Але до цього є ще одна причина, про яку я напишу окремо завтра. Ще раз дякую, Ігоре.
Розы в бокале от Baileys смотрятся много лучше , чем сам Baileys. И чего люди в этом пойле нашли, с детства не понимаю.


З нехудожньої літератури мені найбільше подобається читати книжки, що розкривають деталі певної професії. Вони наче розкривають таємницю, водночас розкладаючи по полицям технологію виконання тої чи іншої справи. Частково це схоже на детектив, частково на підручник, частково на розважальний чи навіть гумористичний твір. Читання книжок, написаних режисерами чи письменниками про їхню професію, дозволяє зазирнути в чуже життя, навіть прожити його разом з автором.

Цим такі книжки набагато цікавіші за художні твори, - вони справжні. Водночас після читання книги про мистецтво припиняєш оцінювати зразки цього мистецтва як твори, і починаєш розбирати їх на деталі, видивлятись ті чи інші творчі та технічні рішення, шукати мотиви та обгрунтування автора. Так, у фільмах я бачу лише акторів і операторів, реквізит і антураж, а не той світ, який хотів створити режисер. До картини я намагаюсь підійти з точки зору аналіза, що його проводять мистецтвознавці, а на годинник я дивлюсь як на складний механізм з пружинами і колещатами, а не як на прилад, для показу часу.

Прекрасно понимает, что никому не нужен, и часто этим пользуется.

Из характеристики Неуловимого Джо


Почитал вчера френд-ленту одного человека в попытках найти какой-нибудь интересный блог. Увидел большое количество постов "за жизнь" (из серии "что вижу то и пою"), выхлопы человеческого сознания и всего два блога, которые были добавлены в RSS reader. Зачем люди в большинстве своем пишут муть, которая не интересна никому, кроме (и то, не факт) их ближайших знакомых? Это какой-то вид эгсгибиционизма?

Чтобы не смахивать на таких, написал про наши напитки домашнего приготовления (чтобы была польза и другим).

DB query error.
Please try later.