За життя

1 грудня стало для мене дуже довгим днем. Підйом опів на шосту, і 10 з половиною годин літаком з Києва до Нью-Йорка. Там від терміналу до станції прокату автомобілів на легкому монорельсовому транспорті, що ходить аеропортом JFK. А там автівкою 5 годин до Вашингтону, DC.

Оскільки я летів за іміграційною візою, перед посадкою в мене представники авіакомпанії двічі перевіряли так званий жовтий пакет - запечатаний конверт із паперами, що їх посольство передає в іміграційну службу. Кожен іммігрант має свій пакет. Там результат медичного огляду і якісь невідомі мені папери (адже пакет запечатаний).

Переліт вийшов досить легким - незважаючи на пару немовлят неподалік (я боявся, що вони волатимуть всю дорогу) мені вдалося спокійно прочитати дві книжки. На це пішла одна батарея смартфона Samsung Glaaxy Note. Інші пасажири багато спали, але мені вдалося поспати лише пів-години - далі не засиналося. В літаку на рейсі годують двічі, і дуже смачно. Хасидам, що летіли поруч, приносили окрему кошерну їжу.

Паспортний контроль пройшовся за 2 хвилини -- інспектор розпакував мій жовтий пакет, поставив печатку в паспорт і побажав всього найкращого. Ні, "вітаємо в США" мені ніхто не сказав (я очікував). Мабуть правила змінилися, бо раніше, читав, людей по парі годин тримали.

Так чи інакше, я пройшов паспортний контроль. Митний огляд не робили взагалі - лише віддав декларацію і пройшов на вихід.

Для подорожі через кілька штатів потрібна сім-карта з мапою. Сім-карту для телефону можна придбати прямо на місці (в терміналі), причому і автомати стоять, і розкладка з торговцями. Що вигідніше, не знаю, всі пакети - якихось віртуальних операторів, а рекомендованих для довгого використання T-Mobile немає. Довелося взяти аби що (причому з переплпатою, бо сходу не дуже розібрався, чи мене трохи надурили, чи і те і інше...). Це аби що - нормальне в принципі, але потім треба буде якось взяти собі T-Mobile, а цю картку залишити на другому телефоні як бекапну.

Автівку я орендував в Києві через сайт FlyUIA - так було вигідніше, ніж напряму. Компанія вийшла Avis. Зауважу, що на мсці мені запропонували додаткові послуги включно із повною страховкою (вона стала у пригоді, про це потім напишу), увімкнення транспондеру для платних доріг, опцію здавати машину з пустим баком і ще щось. В результаті загальна вартість оренди виросла на 40%. Це не критично для мене, але слід бути готовим до таких розкладів. І не економте на страховці - вона копійки коштує.

Машину видали просто передавши ключі і сказавши, де стоїть. Огляду машини ніхто не робив і пошкодження не описував.

Далі виїжджаємо до Нью-йорку. Мені треба було їхати до interstate'у по місцевій трасі, що дуже нагадувала київську окружну як по пейзажам навкруги, так і по обсягу трафіка.

Всю дорогу від прильоту до приїзду (і ще два дні по тому) йшов дощ. В поєднанні зі втомленістю і ніччю (я виїхав з аеропорту десь о 16.00) це створювало незабутній антураж поїздці. Ще й попоїсти треба було десь.

На відміну від Європейських доріг в США всі їдальні, як і заправки, розташовані за окремими з'їздами з траси. І їх в принципі небагато - на всю дорогу (біля 400 км) я нарахував 3 чи 4 комплекси. Ймовірно, якщо треба більше, то потрібно з'їжджати з траси і їхати в населений пункт.

Частина дороги платна, оплата кешем або транспондером E-ZPass. Місцеві мешканці купляють ці транспондери, але останні прив'язані до автівки і водійських прав, тобто приїжджий їх не купить. Це погано тим, що навколо мене (Спрінгфілда) є платні ділянки, де оплата виключно E-ZPass-ом (немає кеша взагалі). Як там їхати, я ще не розібрався.

Нарешті о 10-ій вечора дістався готелю. Готель гарний за відгуками, 4*. Номер - непоганий, але зі своєю специфікою. Так, безкоштовну воду не пропонують (в Європі всюди є). Ціна 0.33 Стели Артуа в барі - $6.30. В магазині така коштує біля $2.

Випив - і спати, бо доба без сну (пів-години в літаку не рахуються) + jet lag - для мене це важко.

Далі буде.